Поема для храму

Олександра Теслюк, яка проживає на хуторі Липники, що в Старому Вишнівці, пише духовні вірші.Віддаленість від гучного центру, спокій і краса навколишньої природи, прожите складне і разом з тим цікаве життя – і з душі самі плинуть слова, які можуть перетворюватися на поеми. Твори Олександри Гнатівни можна назвати духовними баладами, кожне переживання, подія з суспільного або особистого життя знаходять свій римований запис на папері.
– Вірші я стала писати давно, – каже Олександра Теслюк. – І вже назбиралося близько десятка рукописних зошитів, де є власні твори та цікаві переписи молитов і пісень, які десь-колись почула й записала по пам’яті.
Особливих талантів батьки в ній не розвивали. Народилася в звичайній сільській багатодітній сім’ї, в якій було 11 дітей.
– Жили ми всі дружно, змалку працювали, – згадує жінка. – І як би важко не було, батькам ні у чому не дорікали. Згодом я одружилася. Чоловікова сім’я була скромна, небагата, така, як і наша. Батька в чоловіка не було, мати завжди в зажурі була, та ми у всьому їй допомагали. Пройшли роки, народились діти, виховували їх з чоловіком як могли, бо він постійно на роботах, мало вдома бував. То часто сама й господарку вела… Та й діти вже виросли, онуків і правнуків дочекались…
Вперше озвучила для людей свої поезії в далеких дев’яностих, у день, коли вишнівецька громада освячувала підзамкову церкву Святого Вознесіння Господнього (збудовану в XV ст.). Та подія для вишнівчан стала знаковою: адже храм з 1961 року був закритий протягом 30 років, комуністи перетворили його в приміщення для складу, тир тощо. Будівля без догляду стала пропускати дощову воду, що знищила фрески ХVI ст., пропав вівтарний іконостас храму і образ Богородиці ХІІІ ст., що називався Вишневецькою чудотворною іконою, частково – дзвони. Грабіжники розграбували поховання праху князів, яке з 1619 по 1961 рік ніхто не тривожив. Очевидці розказують, що жахалися від побаченого в церкві: сміття, розкидані неідентифіковані кістки князів. Тому останки зібрали в одну труну, а вхід до гробниці замурували.
У 1991 році церкву за ініціативи і старань місцевих мешканців капітально відремонтували і освятили.
– Після урочистого відкриття, освячення і хресного ходу, я перед дверима храму зачитала свій твір, – розповідає Олександра Теслюк. – Я й до сьогодні повністю пам’ятаю вірш.
(Публікуємо його з незначним скороченням – ред.):
Ми, люди православні, хочемо в мирі жити,
Хочемо о своїй вірі Господа молити.
Були часи – церкви закривали, молитися нам забороняли,
Церква наша довгі роки пусткою сумувала,
Зайти помолитися ми не мали права,
Клонили голову до землі, бо заходили до неї люди злі.
Плакала б гірко, ридала, на край світу пішла б звідси, якби сили мала,
Християни сльозами її обмивали: врятували б ми тебе, якби волю мали.
Проходили роки, роки за роками,
Ми ходили, блукали, як діти без мами.
По других церквах ми ходили і Бога молили,
Щоб Він нам дарував терпіння і сили.
Ось і довгожданий час настав,
Діждалися, чого ми жадали.
Коли вступив на престіл Михаїл,
За нас заступився, повідкривав усі церкви і низько вклонився.
Як відкрили церкву нашу, святиню убогу,
Ми падали на коліна, молилися Богу.
Молилися і Бога благали,
Щоб усі християни свої церкви мали.
Заходили, розглядали і в молитвах слізно промовляли:
Церква наша рідна, яка ж бо ти бідна,
Яка тебе сила зруйнувала?
Ти така нещасна, як у злих дітей мати.
Прости нас, рідна, що ми тебе занедбали,
Прости нас, Матінко Божа, що ми тебе зневажали.
Дякуємо тобі, Михаїле, за твою доброту,
Ти нас потішив, немов сироту.
І ще хочемо тобі подяку зложити,
Будемо тебе споминати, скільки будемо жити.
Бо Церква святая, як матінка рідна,
Вона всіх пригорне, вона приласкає,
Яке в кого горе, вона відвертає.
Ми свою церкву відновили,
Старалися скільки було сили.
Тепер наша церква буде сіяти,
А Матінка Божа охороняти.
Тепер наша церква не буде тужити,
Будемо приходити, Богові служити.
Тепер наша церква буде радіти,
Бо прийдуть до неї всі наші діти.
Церква наша не буде сумувати,
Ми будемо її звеселяти.
Ми свою церкву, святую твердиню,
Будемо шанувати, як мати дитину.
Хто в церкву ходить і молиться Богу,
То Бог посилає спасенну дорогу.
Ми, всі християни, до Церкви ходімо і молімося Богу,
Щоб Бог послав щасливу і блаженну дорогу.
Сьогодні у віршованій колекції Олександри Теслюк є подяки добрим людям, зокрема лікарям Чернівецької клініки мікрохірургії ока, духовні твори «Життя Ісуса Христа», «Милосердний Отець», чимало переписів притч, молитов, вітань тощо. Всі твори вона віддає читати знайомим.
Також пише і вірші для дітей, але зачитувати їх соромиться, мовляв, не надто вони ще досконалі.
Справді, у її творах, написаних десятки років тому, постають проблеми, які хвилювали автора тоді і залишаються актуальними сьогодні: доля України, розбрат між українцями, виїзд молоді за кордон, грабунок країни, занепад моралі тощо.

Поширити статтю:

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *