Життя, варте повісті

Збаражанина Мирослава Біркового знає, мабуть, кожен. Неспокійна вдача, активна життєва позиція колишнього фронтовика не дають йому засиджуватись у домашніх стінах. Мирослава Андрійовича частенько можна зустріти на різноманітних заходах, у церкві, у районній організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів (ВОВ), де на громадських засадах працює незмінним заступником голови цієї організації, піклується про побратимів. Жвавий, з добрими, молодими очима пан Мирослав стійко не піддається невблаганному впливу часу, хоча ціпок уже став йому вірним товаришем і з-за обрію вже виринув 85-річний ювілей. Саме сьогодні, 12 лютого, у день трьох святих, Мирослав Андрійович разом з родиною та друзями відзначатиме поважну дату, мимоволі згадуватиме прожиті роки, які були щедрими і на щасливі, й тривожні миті, але завжди були осяяні святою вірою в Господа та в щасливе майбуття неньки України. Три святителі та Матір Божа оберігають Мирослава Андрійовича від його хрещення і досі. Були вони поряд і тоді, коли у дворічному віці він втратив неньку, і коли, будучи вже дорослим, пройшов пекельні кола виселення до Казахстану та воєнні лихоліття Другої світової.
Народився Мирослав Андрійович у с.Курівці тодішнього Великоглибочецького району Тернопільської області у сім’ї віце-вахмістра австрійської прикордонної жандармерії та вчительки початкових класів. Був останньою – наймолодшою дитиною серед трьох братів і сестри. Оскільки мама покинула цей світ надто рано, то основний вплив на становлення Мирослава здійснював батько, який був одним з найграмотніших людей у селі, секретарем гміни, вирізнявся добродушним, м’яким характером.
– Нас батько ніколи пальцем не зачіпив, – каже Мирослав Андрійович, – але ми дисципліну знали. Батько водив нас щонеділі до церкви, читав «на хорах» Апостола, мріяв, щоб я виріс священиком. Та доля склалась інакше.
Коли Мирославу було 7 років, батько знайшов чуйну жінку, яка замінила дітям матір, а йому стала вірною дружиною. Сім’я жила у селі Селиська Рава-Руського повяту Львівської області. До школи Мирославу доводилось щодня добиратися 7 кілометрів пішки. Але ті часи згадує з приємністю. У класі навчались і українці, і євреї, і поляки, та неприязні між дітьми не було. У 1940-ому на долю 15-річного Мирослава випало нове випробування. Арештували батька за те, що у свій час очолював 4 сотні січових стрільців. Посадили до Тернопільської тюрми. А сім’ю виселили до Казахстану. Разом з братом Орестом та названою мамою пані Елеонорою два місяці товклися у товарному вагоні до Актюбінська. Годували їх напівгнилими оселедцями, хлібом, іноді давали кінську ковбасу. Коли прибули на місце, зустріла їх жінка з села Богданівка, де працював колгосп ім.Куйбишева.
– У цьому селі, – пригадує М.Бірковий, – жила половина українців, решта казахи. Зустріли нас там приязно, з казахами потоваришували. Пішов на тракторну бригаду піднімати цілину. У 43-ому приїхали поляки та хотіли забрати до польського війська. Але я пішов у радянську армію з тією умовою, що батька випустять з тюрми. Та на фронт я потрапив, але батька цим не врятував.
Так розпочався довгий шлях Мирослава Біркового до Перемоги. У складі Першого українського фронту молодий солдат брав участь у розгромі гітлерівців у районі Курської дуги, форсував Дніпро, звільняв від окупантів столицю України Київ, Житомир, Рівне, Ковель, Тернопіль, Львів та інші міста України, а також столицю Чехословаччини Прагу. І на всіх фронтових дорогах оберігала Мирослава маленька паперова іконка – образ Божої Матері, зашитий у шапку солдата.
– Подарувала мені цей образок одна старенька, – пригадує колишній воїн, – в якої ми квартирували в Орлі. Думаю, що саме він зберіг мене у жахливих воєнних перипетіях.
Те, що Бог зберіг життя Мирославу Андрійовичу, він вважає найбільшою нагородою. Хоча, звичайно, пишається орденами «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, «За мужність», медалями «За відвагу», отриману в березні 1945 р., «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у ВОВ 41-45 рр.», які отримав у 1946 році.
Загалом у ветерана – 22 нагороди, серед яких і Подячна Грамота командуючого військами Першого Українського фронту маршала Радянського Союзу Івана Конєва. Фронтовик тричі був відзначений іменними годинниками Президента України під час ювілейних святкувань у Києві Перемоги над фашистами.
Свій мирний шлях по завершенні війни Мирослав Андрійович присвятив друкарській справі. Після закінчення поліграфічного технікуму працював у друкарнях Копичинець, Збаража, Ланівець. Двадцять літ у них директорував. Та коли змушений був через керівну посаду вступати до комуністичної партії, обрав безпартійність – і позбувся «крісла». Перейшов на роботу до районного відділу освіти бухгалтером-експедитором. Підтримала його у цьому вчинку дружина Ганна, яка уже понад шість десятків літ залишається йому вірною супутницею та порадницею у всіх справах.
У сім’ї виросло троє талановитих синів, є уже семеро дорослих онуків, серед яких медики, вчителі, фінансисти. Радіють бабуся з дідусем чотирьом правнукам. А вся родина пишається тим, що має такого хорошого, уважного батька, дідуся, який клопочеться про кожного і сподівається, що усім житиметься в нашій Україні добре, що буде вона незалежною, сильною, мрію про яку проніс через усі миті свого непростого життя.

Поширити статтю:

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *