Афганістан стискає серце болем

Днями збаражанин, директор супер-маркету «Теко» Роман Нижник отримає медаль «За заслуги» – від Всеукраїнської спілки ветеранів Афганістану.

– Такої та інших нагород, – скромно зауважує колишній воїн-афганець, – на мою думку, заслуговує кожен, хто побував у тому жахливому пеклі війни, щомиті дивився в очі смерті, страждав від спеки, холоду, спраги та голоду, знущань «духів».
Тим не менше, не зважаючи на такі переконання, Роман все-таки має заслуги особливі. Він – один з тієї п’ятірки членів районної спілки ветеранів Афганістану, що була удостоєна медалей «За відвагу», які за своєю вагомістю прирівнюються до ордена.
Ту операцію, за яку дали медаль, Роман до подробиць пам’ятає і досі. Впродовж трьох десятиліть Роман Гаврилович Нижник живе з цими спогадами, тамує в собі біль за втратами бойових побратимів та неохоче розповідає про воєнне минуле.
Він був лише одним з тисяч хлопців, які, не задумуючись, йшли виконувати свій громадянський обов’язок – захищати батьківщину, і не сподівався потрапити до далекої чужої гірської країни, що дихала смертю.
Після закінчення другої збаразької десятирічки та кооперативного технікуму, восени 1979 року Романа призвали на строкову службу до війська у Хирів Львівської області. Служив у десантно-штурмовому батальйоні. А вже через чотири місяці вишколу – у лютому 1980-го новобранців відправили «виконувати інтернаціональний обов’язок». Спершу хлопців перекинули до Термеза – у своєрідний збірний центр, де вони два тижні чекали на бойову техніку. А потім, осідлавши свої БМД (бойові десантні машини), попрямували в Джелалабад – місто провінції Афганістану Нангархар. Проїжджаючи високогірний Кабул, добряче намерзлися у металевих машинах. А Джелалабад зустрів їх апельсинами та 46-градусною спекою в тіні. Перепади температур, незвичність клімату були лише першими простенькими випробуваннями. Далі їх чекало усе жахливе розмаїття специфічної війни. Десантників як еліту кидали на підмогу то до одних військ, то вони підсобляли іншим. Спершу потрапили до мотострілкової бригади, то поруч з мінометним взводом воювали.
– Всього набачились, пригадує учасник бойових дій Р.Нижник, – і як хлопці підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон, як стрибали в річку, коли уже не було патронів відстрілюватись, як ховали у кишенях гранати, будучи готовими померти у безвихідний момент. Не раз на наших очах хлопці падали, вмирали від виснаження, зневоднення організму. Не кожен витримував гірські переходи з 40-кілограмовим вантажем за плечима.
Але всі вірили, відчували, що роблять добро, бо бачили, що там був несправедливий, феодальний лад. Прості люди нас розуміли, місцеві мешканці ставились до нас добре, ми з ними навіть грали у футбол. Командування суворо забороняло воїнам конфліктувати з місцевими мешканцями, ображати їх.
Впродовж двох складних років майже 70 відсотків солдатів перехворіли на жовтуху, дехто мав тиф, Роману довелось перенести малярію. Хвороби не покидали воїнів, бо доводилось воду пити з брудних річок, потічків.
– Лише там зрозумів, – каже Роман, – що дійсно – сон – це наймиліше, там постійно хотілося спати, бо нормально виспатись було неможливо.
Після усього цього пекла, коли повертався додому, ліг у Ташкенті на траву і відчув спиною, що уже на рідній землі.
У листопаді 1981-го він уже був у рідній збаразькій домівці, а в грудні цього ж року у райвійськкоматі йому вручили медаль «За відвагу».
– Це була нагорода за проведену останню операцію, – ділиться спогадами воїн, – коли ми разом з бойовими товаришами виявили і ліквідували чотирьох душманів, що ховалися в горах, і очевидно, несли зарплату бандитам, бо мали з собою багато грошей та зброю.
Окрім згаданої нагороди, має Роман Нижник Почесну грамоту Верховної Ради та чимало ювілейних відзнак.
Сьогодні його своїм теплом зігріває сім’я, двоє доньок, які не люблять Афганістан через те, що вкрав у батька шмат юності. І пишуть про це у віршах.

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *