З РОДИННОГО ДЖЕРЕЛА

Село Розношинці. Яка щедра назва! Розносити-дарувати, віддавати. Ділитися з іншими тим, що ти надбав, чим багатий.

Стільки років пройшло, а я лише тепер замислилась над доленосною розношинською місциною в житті нашої родини. Бо малою і в юнацькі роки мені доводилось там бувати майже щодня. Батьки − на полі, онуки − до бабусі Маруні. Здається, донині відчуваю ту лагідну, люблячу, ніжну, турботливу руку, що разом з чоловіком Миколаєм вивела в люди чимало своїх дітей, а залишила материнського тепла для нас, онуків: для мене і двоюрідних − сестри Марусі, братів Ярослава, Володимира. Троє із нас стали вчителями. Бабусині казки, її барвиста мова, людяність, доброта, уміння і бажання спілкуватися з людьми, допомогти їм, мабуть, зіграли в цьому неабияку роль. Сини і дочки бабусі, одружившись, жили в своєму селі або в навколишніх. А ми, троє онуків, закінчивши вищі учбові заклади, роз’їхались за направленнями: філолог, Марія Дмитрівна Бенца, працювала у Вищих на Нижчих Луб’янках, я − на Буковині, Ярослав Павлович − у Струсові Микулинецького району.

Однак саме звідти, з с.Розношинці, з родини Рутецьких, протяглася не за одним сином, внуком, правнуком співуча мелодія. Батько мій, Василь, став народним музикою. Грали брати Павло, Петро, Іван. Грають онуки, правнуки.

У сім’ї Володимира Павловича та Євгенії Петрівни діток було троє: старшенькі − Люба, Надя, найменшенький Василь. Треба ж було дівчаткам завітати (та хіба тільки їм?!) до хати Володимира Пастушенка − людини-сподвижника, що притягав, як магнітом, і словом своїм, і любов’ю до музики чи не на усіх інструментах, і взяти з собою Василька. Коли у руках сестричок хлопчик побачив гітару, баян, то зразу був заворожений останнім. «Я спочатку мріяв про скрипку, − згадує Василь, − але коли побачив, як з-під перламутрових ґудзиків виринають такі чудові звуки, дуже зацікавився цим інструментом». Хлопчина вчився у Розношинській, Красносільській школах, а з переїздом батьків на постійне місце проживання у м.Збаражі почав навчатися у Збаразькій СШ №2. Це вже було чудово, бо до сих пір йому, малому, доводилось пішки або поїздом після уроків у звичайній школі долати чималу віддаль із села у Збаразьку музичну школу. Ні непогідь, ні страхи не зупиняли Василька, він поспішав до свого улюбленого вчителя Володимира Петровича Виклюка, авторитетного педагога, незабутнього не лише для нього й донині, адже учні-випускники викладача є окрасою музичної культури не лише на Тернопіллі.

Після закінчення 9-ти класів поступив у Тернопільське музичне училище, далі − у Львівську консерваторію. Він один навчався в групі з самими дівчатами. Привітний, симпатичний, спокійний, скромний, завжди був оточений їх увагою. Інколи, соромливий від природи, сам міг почервоніти, як дівчина. Вчився успішно. По закінченню мав право вибирати місце роботи: його охоче взяли в Житомирське музичне училище, а згодом перехопили в філармонію. Він і нині її не покинув. Адже в ній Василь не лише артист, але й концертмейстер, керівник оркестру Поліського академічного ансамблю пісні і танцю «Льонок». Попри все основна посада тепер уже Василя Володимировича − викладач кафедри музики та хореографії Житомирського держуніверситету ім.І.Франка.

Мати, Євгенія Петрівна, ділиться зі мною враженнями:

− Одного разу чую телефонний дзвінок. Підходжу – чоловічий голос. Знайомтесь: Іван Михайлович Сльота. Услід − стільки гарних слів − подяка за сина: і обдарований, і вихований, і дисциплінований, і ввічливий, і щирий, працьовитий, інтелігентний… Не можу передати словами свого материнського щастя до сих пір. Адже це думка головного диригента, художнього керівника ансамблю «Льонок», професора, поета, прекрасної людини, яка впродовж 25 років має змогу бачити мого сина в різних ситуаціях. А в житті − як на довгій ниві: всяке трапляється.

Я, в свою чергу, пригадую зворушливий вечір 14 жовтня 2009 року, коли після звітного концерту Житомирщини викликають на столичну сцену мого племінника. Урочисто оголошують про присвоєння йому звання заслуженого артиста України. Посвідчення вручає сам президент. Невимовна радість, збудження охопило мене, тоді ще буковинку. Нарешті… Збулося. Він зумів. Він досяг… Це можливо тепер, у своїй державі. І згадую свого батька…

Раділа вся родина. Гордилися й родинні музиканти: двоюрідний брат Юрко Рутецький, син Ярослава та Іванки, випускник Київської консерваторії по класу цимбалів, племінник Руслан, викладач Тернопільського педінституту по класу баяна. Жаль, звістка уже не застала рідного дядька − Ярослава Павловича, учасника Струсівської капели бандуристів, прекрасного майстра гри на цимбалах, яку унаслідував від нього син Юрко. Донині відлунюються мені слова пісні «Чуєш, брате мій…», якими супроводжували свого побратима артисти капели до останнього місця спочинку. Жаль, бо тільки-но обрали головою громади Струсова. Стільки добра віг міг би зробити для людей.

Добра! І тільки добра. Бо такі задатки дає талант музиканта, який серцем тягнеться до прекрасного.

Син Ярослава, Юрій, не звернув з протоптаної укупі з батьком впродовж 15 років музичної стежини в Струсівській капелі. 17 років викладав в університеті м.Києва, 15 років диригував ансамблем пісні і танцю Державної прикордонної служби. Зараз працює у фольклорному центрі – Київському академічному театрі українського фольклору «Берегиня».

Куди б не занесли стежки-дороги Рутецьких − в Україні чи й не раз на зарубіжжі, вони не забувають, чиї вони діти, звідки їх коріння.

І я не раз згадую звичайну хатину в Розношинцях. Спочатку стару, потім нову. Зараз майже самотню. І хоч на її подвір’ї зараз може закучерявитися кропива − жалюча і глуха, можуть підняти плескаті голови лопухові хащі, однак саме вона − джерельце витоків. Витоків талантів. А їх уже розгледіли, підтримали прекрасні педагоги Збаразької музичної школи.

Розношчани! Збаражани! Гордіться своїми земляками, дбайте, щоб не замулились джерела творчості, та плекайте ті, що тільки-но пробиваються. На славу рідного краю!

Олена РУТЕЦЬКА

 

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *