НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ АБО ЯК «ЧОРНОБИЛЬЦЮ» ВДАЛОСЯ ПІДТВЕРДИТИ СТАТУС ЛІКВІДАТОРА

Напередодні річниці Чорнобильської трагедії мені згадався 2012 рік − рік, коли ліквідатори продовжили боротьбу за свої права і приїхали з усіх куточків України до столиці, щоб показати, що ми досі живі і хочемо відстояти своє право на життя.

З Тернополя до Києва ми їхали швидким поїздом Львів-Київ. В одному купе з нами їхала засмучена жінка. Розговорилися. Дізнавшись, що ми чорнобильці і їдемо до Києва відстоювати свої права, наша супутниця Марія, як вона назвалася, з гіркотно в голосі мовила: У мене чоловік також ліквідатор, працював на станції, йому зараз 55 років, а на оформлення пенсії навіть не приймають документів. Кажуть, що згідно з документами Пенсійного фонду, мій чоловік перебував за межами 30-кілометрової зони. Отож їду до Києва, щоб відшукати справедливість.

Зі сльозами на очах пані Марія продовжила свою розповідь про нелегке життя в селі на Львівщині: − Слава Богу, − зітхнула жінка, що вже у цьому році я отримала пенсію, а то жила лише з того, що тримаємо дві корови і продаємо молоко. Після того клятого Чорнобиля чоловік почав хворіти. А я, можна сказати, сама його в те пекло відправила, то мушу тепер і за нього всю роботу робити. Як це сталося, запитаєте? Принесли із військкомату повістку з’явитися. А мій Василь працював трактористом, десь полежав під трактором, застудився. Тож саме лежав хворий, коли ту повістку принесли. Через кілька місяців знову приїхали працівники військкомату і міліціонери і кажуть: збирайся, поїхали. Я почала просити: куди ж йому їхати, вдома двоє маленьких діток, що я з ними буду робити? Тож один з міліціонерів почав все перевертати в хаті і знайшов таки півлітри самогону. Чоловікові запропонували вибір: або їде, або в тюрму. Тоді я кажу: Їдь, Василько, нехай вони згорять разом з тим Чорнобилем. Ось так і відправила його в те пекло. Казали мені мої сусіди, треба було дати 200 доларів тим, з військкомату, то й залишили б чоловіка вдома, та звідки в мене такі гроші. Та нічого, через три місяці повернувся мій Василько, живий, здоровий, радий, що все минулося. Викликали його в район, вручили медаль та посвідчення учасника ліквідації аварії.

З роками почав мій Василько хворіти, дуже болять ноги, просто не тримають. Спочатку лікування було безкоштовне, а впродовж останніх років тільки один курс обходиться більше як у дві тисячі гривень. А від держави допомоги ніякої. У травні чоловікові виповнилося 55, думала, хоч пенсію отримає раніше, та де там. Не вистачає документів, та він працював саме на станції. Я їм у Пенсійному Фонді показую документ, який мій Василь привіз звідти, а вони кажуть, що то звичайний папір. Отож тепер їду в архів за підтвердженням, що чоловік дійсно був у Чорнобилі. І ця сором’язлива на вигляд вже немолода жінка вийняла з сумки акуратно складений папірець і простягла мені. Взявши його до рук, я з важким здивуванням побачив там свої прізвище і підпис. Це був наряд-допуск на проведення вогненебезпечних робіт (з допомогою вогнемета на покрівлі третього енергоблоку). Це був документ суворої звітності, як він у того чоловіка залишився, не знаю. Звичайно, до пенсійного забезпечення у даний час він не має ніякого відношення, але те, що документ був виписаний на ім’я Боруца В.І., означає, що ця людина дійсно працювала на атомній станції. У той самий час я працював пожежним інспектором на ЧАЕС і в мої обов’язки входило видавати наряди допусків на проведення вогненебезпечних робіт. Я підтвердив, що дійсно підписував цей документ. Почувши це, пані Марія попросила розповісти, що це означає, які роботи виконували ці люди, у тому числі її чоловік, адже вдома він не хотів про це говорити. Я пояснив, що після пожежі на станції треба було зняти обгорілі рештки толі, простіше кажучи, перекрити покрівлю АЕС заново. А з наряду допуску видно, що Василь Іванович працював на енергоустановці. Звичайно, цих людей, після зміни вивозили на відпочинок за межі зони. Ось і вийшов такий казус, що місце дислокації частини було поза зоною і в перелік ліквідаторів Василь Боруца не потрапив.

Виходячи з вагона, пані Марія твердо сказала, що доб’ється, щоб чоловікові нарахували пенсію.

Після відвідування військового архіву ми обмінялися номерами телефонів. І ось буквально кілька днів тому зателефонувала мені пані Марія і радісно повідомила:” Мій Василько одержав першу пенсію і навіть за минулий рік виплатили!”.

Аналізуючи цю типову історію, хочеться звернутися до ліквідаторів: поважайте самі себе − і ви всього доб’єтеся. Чорнобильці ж хочуть людського ставлення до себе тому що вони вже за все заплатили − хто здоров’ям, а хто й життям.

Олександр БАСЮК,

ліквідатор аварії на ЧАЕС,

підполковник запасу

 

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *