ЗБАРАЖАНИ ВШАНУВАЛИ ГЕРОЇВ, ПОЛЕГЛИХ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

Урочистості з нагоди 95-ї річниці з дня створенні Західноукраїнської Народної Республіки та поминальна панахида за душами героїв, загиблих у національно-визвольній боротьбі за незалежність України, відбулись першого листопада на міському цвинтарі біля могил Січових стрільців.

Разом із священнослужителями отцем Омеляном Колодчаком (УГКЦ) та отцем Мирославом Ожибком (УПЦ КП) молитву до Господа складали представники районної та міської влади, громадськості, хори Братства ОУН-УПА, Союзу українок.

Про важливість однієї з найвизначніших подій у становленні Української держави вели мову у своїх виступах перший заступник голови Збаразької РДА Богдан Яциковський та заступник голови районної ради Василь Липка.

Хоча ЗУНР проіснувала недовго − з листопада 1918 року до липня 1919-го, все ж зіграла свою вагому роль у довгому складному процесі творення України.

У ніч проти першого листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор.

1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилась на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

11 листопада 1918 р. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) − Державний секретаріат. Його головою став К.Левицький.

13 листопада Українською національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором− блакитно-жовте знамено.

Президентом ЗУНР було обрано Є.Петрушевича, главою уряду − Державного секретаріату – залишився К.Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис.км кв., її населення (6 млн.) на 71% було українським. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед, країнами Антанти і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22 листопада 1918 р. уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна).

− Ми маємо розуміти, − відзначив Богдан Яциковський, − що саме завдяки людям, які відстоювали національну ідею, українську державність − політикам, воякам УГА, УПА, Січовим стрільцям – ми маємо незалежну Україну. І пам’ять про цих людей має нас об’єднувати задля подальшої розбудови нашої країни в демократичному напрямку. Василь Липка, закликаючи схилити голови перед мужністю людей, які творили українську історію, відзначив, що західноукраїнські землі завжди були осередком боротьби за волю народу, і воїни, які лежать на збаразькому цвинтарі, є цьому красномовними свідками.

«Не умре, загинувши, герой,

Славна його доблесть і велична,

Хто в бою своє ім’я уславив,

Той житиме в серцях нащадків вічно!»−

линуло з уст ведучої заходу − бібліотекаря ЦБС Тетяни Стахів.

Туга за загиблими молодими життями виринала і з пісні у виконанні хору Союзу українок (керівник Олена Грищук).

Проте на завершення оптимістичним акордом прозвучала «Ой у лузі червона калина» у виконанні зведеного хору − Братства ОУН-УПА та Союзу українок. Понад мерехтливими вогниками лампадок, запаленими на могилах Січових стрільців, як обіцянка піднімалось у темніючи осіннє небо: «А ми тую червону калину піднімемо, а ми нашу славну Україну, гей, розвеселимо…»

Ірина СИСКО

 

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *