ЗБАРАЖЧИНА ПОПРОЩАЛАСЯ З ГЕРОЯМИ «НЕБЕСНОЇ СОТНІ» МАЙДАНУ

У суботу та неділю Збаражчина проводжала в останню путь новітніх Героїв України – наймолодших із «Небесної сотні» Майдану – 17-літнього Назарія Войтовича з села Травневе та 19-річного Устима Голоднюка зі Збаража. У кривавий четвер, 20 лютого, їхнє молоде життя обірвали кулі снайпера.

Збаражанин Устим Голоднюк був студентом-третьокурсником Бережанського аготехнічного інституту. На Майдані у Києві перебував упродовж трьох місяців – з часу студентських протестів за Євроінтергацію. Був серед тих, кого жорстоко бив «Беркут» у ніч на 30 листопада. На голові залишився шрам з дванадцятьма швами від кийків озвірілих силовиків. Будучи активним учасником спротиву, рідним, які хвилювалися за нього, казав: «Я не хочу такої України!, «Хто як не я?». А ще вірив, що від біди його вбереже блакитна миротворча оонівська каска, яку вважав своїм оберегом.

-Пам’ятаю Устима зеленооким хлопчиком, який бігав коридорами, як і всі діти, – згадує директор другої одинадцяти річки Збаража Ганна Альохіна. – Навчаючись у молодших класах, він закохався у малювання. У школі збереглися малюнки Устима.  Майже всі вони на патріотичну тематику. Хлопчик малював українські хати під солом’яними стріхами, синє небо. Коли Устим подорослішав, я помітила, що він заглиблений у себе. Почала розпитувати, про що думає, чим займається. Тоді дізналася, що Устим ліпить з пластиліну. Діти розповіли, що в нього вдома є мініатюрне місто – з будинками, деревами, автомобілями, фігурками людей. А ще він ліпив козаків зі списами та шаблями, повстанців. Гадаю витоки патріотизму цієї юної душі ідуть з родини. Устим був доброзичливий, світлий хлопчик.

Класний керівник Устима Валентина Мізоцька згадала епізод, який тепер виглядає глибоко символічним. Якось на уроці учитель жартома сказав Устимові, що у нього такий характер, як у його легендарного тезки Устима Кармелюка. На що Устим серйозно і впевнено відповів, що колись і він обовязково стане героєм.

Устим Голоднюк був волонтером польового табору Демократичного Альянсу, який з першого дня виступав за виключно мирний протест. Хлопець стояв на посту та охороняв стелу. Згодом прийняв рішення вступити у сотню Самооборони Майдану. – Устим був універсальним бійцем, – розповідає координатор внутрішньої оборони польового табору Демаль’янсу Сергій з Чернігівщини. – Три місяці він був на Майдані і лише на кілька днів відлучався. Стояв тут тому, що боровся за кращу Україну. Мені зараз тридцять років і я тільки тепер почав мислити такими високими категоріями, якими жив 19-річний Устим. Мене у його віці цікавили набагато приземленіші речі. Він ішов на передову не заради адреналіну, як деякі його ровесники, а за ідею. Тільки після його смерті я дізнався, що 30 листопада його теж побили беркутівці, які зачищали Майдан і у нього на голові залишився шрам. Він про це ніколи не казав. Три місяці було все добре, а фатальним став останній день, у який він збирався їхати додому. Ми знали, що там де постріли і рвуться гранати – там Устим. Він завжди був на передовій – рішучий, відчайдушний, сміливий. Тому й тоді, коли в четвер почали стріляти на Інституцькій він побіг в епіцентр подій. Все відбулося спонтанно. Ніхто не чекав контратаки активістів, їхнього натиску, прориву барикади. Коли снайпери почали стріляти Устим, напевно, хотів витягти пораненого. А біля готелю Україна його уже ввів снайпер і вистрілив в голову. Не допомогла навіть блакитна миротворча оонівська каска, яка, як у нас кажуть, була з тих кращих,міцна – радянського взірця. Куля, випущена снайпером зверху з відстані 30-40 метрів, пробила голову наскрізь і не дала Устиму шансів вижити. Чому це зробив стрілець – пояснити важко. Можливо, був злочинний наказ, а, можливо, це був власний садистський задум снайпера. Як сьогодні з усього видно, очевидно, що таки була дана вказівка вбивати, бо снайпери стріляли прицільно в голову, у пах та шию.

Побратими із 38 сотні Самооборони Майдану, яка, до речі, з дозволу батьків уже названа іменем Устима Голоднюка, про хлопця кажуть, що він справжній герой з яким не страшно було іти в бій, в розвідку. – Він був надійний, мужній і дуже сміливий, – каже побратим Устима, який стояв з ним пліч-опліч з самого початку на Майдані біля стели, Микола з Білої Церкви, – Устимчик завжди рвався в бій. Був світлою і вільною людиною – таким і загинув.

Волонтер-медик сотні Галина з Яворова знала Устима два місяці. Дівчина каже, що Устим був дуже мужнім хлопцем і доброю людиною, вмів підтримати, розрадити.

-Під час сутичок у Маріїнці 18 лютого ми разом з Устимом бруківкою відбивали атаки силовиків, – розповідає побратим із сотні Устима Руслан з Полтавщини, – нам тоді вдалося вистояти та уціліти. А в четвер вранці Устим знову був знову на передовій. Завжди казав: «Я не з боягузів!». Він побіг, нікому нічого не сказавши, хоча була домовленість, що виступати маємо разом. Такої хоробрості, яка була у його серці у такому молодому віці мало в кого побачиш.

Родичі розповідають, що Устим в Києві вибився з сил та дуже схуд. Тому батько поїхав за ним, аби хоч на трохи забрати додому. Ще о 9 говорив із сином по телефону, в 11-ій – мали зустрітися. Та живим сина Володимир Голоднк, колишній міліціонер, не побачив.

Тіло Устима з Києва привезли вночі в п’ятницю. Героя України зустрічали сотні машин.

Люди виїхали на Збаразьке перехрестя, об’єднавшись у соціальних мережах. Ті, у кого не було транспорту, йшли пішки. Молодь запалила символічні вогнища з автомобільних шин. Автобуси, які їхали у той час з Тернополя на Майдан у Київ, зупинялися. Активісти разом з громадою Збаражчини зустрічали Героя Устима.  А у суботу тисячі людей йшли прощатися з Героєм «Небесної сотні» до Свято-Успенської церкви Збаража, що була відкрита цілу ніч. На варті біля брами з факелами стояли хлопці, з яким Устим пліч-о-пліч виборював кращу долю для своєї країни і які приїхали провести його в останню путь. Несила було бачити в труні молодого юнака з «оселедцем» у військовй формі, накритого жовто-синім стягом. Він любив життя, Україну, міряв про краще майбуття для соєї держави, будував плани, мав кохану дівчину….але снайпер загасив його свічу. Гарячі сьози лили за Героєм батьки, рідні, близькі, знайомі і зовсім чужі люди. Знайшли в собі сили і приїхали на похорон Устима батьки вбитого снайпером 17-річного Назарія Войтовича.

У неділю Устима Голоднюка, якого в храмі відспівували кілька десятків священиків, похоронили під кущем калини на центральному кладовищі біля могил Січових стрільців, які теж загинули за волю України. Труну Героя «Небесної сотні» несли побратими із 38 сотні Самооборони. Шлях до місця вічного спочинку молодь встеляла живими квітами. Багатотисячна колона людей проводжала Устима під вигуки: «Герої не вмирають!, «Тричі слава Герою України Устиму!», «Слава!», лунало над містом «Ой у лузі червона калина», краяли серце скорботні мотиви у виконанні духового оркестру. Коли труну з тілом Героя опускали в землю у небі гриміли постріли рушниць, а люди не переставали вигукувати: «Герої не вмирають»!

Увіковічнити пам’ять Устима Голоднюка земляки планують назвавши вулицю його іменем та встановивши йому пам’ятник. На будівлі Збаразької ЗОШ №2, де навчався хлопець буде встановлено меморіальну дошку.

Неменш трагічна сторінка життя 17-річного Назарія Войтовича з Травневого. Хлопець, який активно підтримував Майдан у Тернополі, навчаючись у Кооперативному коледжі, лише на день поїхав в епіцентр столичних сутичок. З друзями до Києва прибув пів восьмої ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла незнайома жінка із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом в голову. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Зі слів одногрупників ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя.

Хлопець навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського Кооперативного коледжу. Назар обожнював живопис. -Усі його роботи мали український дух, на малюнках він зображав калину, тризуб чи козаків, – розповідають одногрупники Назара Міша та Артур, – Поїхав в Київ, бо був патріотом, хотів, щоб країна була іншою.

Односельчани кажуть, що батьки, для яких Назарчик був єдиною дитиною, переживали і не пускали його в Київ. Вважали, що він може підтримувати прагнення людей на краще майбутнє для країни на місцевому Майдані. Але наче якась невидима сила тягнула його у вир подій.

«Наш Назарчик», «Назарко», – називали хлопця однокласники. Кажуть, що його не можна було не любити. Світловолосий, з веснянкуватим обличчям, сірими добрими очима та щирою усмішкою. Завжди привітний, доброзичливий, співчутливий, інколи – замріяний, заглиблений у свої потаємні думки. Ще навчаючись у початкових класах, Назар зачитувався «Енциклопедіями», шукаючи відповіді на свої дитячі запитання щодо таємниць живої природи, побудови Всесвіту, природних явищ, а на уроках і під час перерв ділився знаннями з друзями та вчителями. Його цікавило буквально все: зброя козаків і події Другої світової війни, життя видатних людей та старовинні монети, історія рідного краю й принцип побудови повітряної кулі, на підняття якої Назар приходив подивитися пішки з Травневого до Збаража. У школі він був старанним, ініціативним учнем, брав активну участь у спортивних і туристичних змаганнях, районних виступах екологічної агітбригади, шкільних театралізаціях, КВК, конкурсах та вікторинах. Любив слухати музику, малювати, подорожувати, творити. Назар умів товаришувати, веселились, підтримати й поспівчувати, а тому мав багато друзів.

Сільський бібіліотекар Наталя Кузіна, з сином якої дружив хлопець і був для нього, як брат, каже, що Назарчик, який, на жаль, не дожив до свого повноліття, був доброю і відкритою дитиною. – Назарчик дуже любив Україну, може не до кінця розуміючи ще що це таке, але в серці його боліло за долю рідної країни, боліла та несправедливість, наруга, які чинить влада над власним народом, – плачучи каже жінка. – Я дуже добре знаю батьків Назарчика і у мене розривається серце бачачи, як вони стоять над труною, наче над колискою, і оплакують свого єдиного сина. Дуже хочу, щоб Бог покарав винних у вбивствах, щоб ця свята дитяча кров не пролилася намарно. Вірю, що материнські сльози на землю не впадуть.

17-річного Назарія Войтовича, який загинув від снайсперської кулі в Києві 20 січня хоронили в суботу. Відспівували бездиханне тіло Героя України, єдиного сина, згорьованих батьків, які божеволіють від невимовного горя, більше десятка священників. Провести в останню путь Назарчика та розділити печаль його рідних прийшли близько тисячі людей.

Відтепер школа села Травневе носитиме ім’я Назарія Войтовича, на фасаді навчального закладу встановлять барельєф вбитого снайпером хлопця, а такожв селі поставлять пам’ятник Героя «Небесної Сотні».

Світлана БОДНАР

 

 

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *