Юрій Галенда – звичайний герой Майдану повернувся з лікування у Польщі

Юрій Галенда ніколи не ставив собі за мету якимось чином прославитися. Тому й жодної світлини на київському Майдані, де провів майже три місяці, не зробив. − Дехто приїжджав, пригадує Юрій,− знимкувався на барикадах, щоб похвалитися перед знайомими, і їхав додому. Я ж не для цього там був.
Юрій Вікторович Галенда, мешканець Заруддя Збаразького району, депутат районної ради, повернувшись із лікування у Польщі, розповідає про низку пережитих ним подій, спокійно і мужньо, не возвеличуючи себе і водночас не відчуваючи себе жертвою. Наче виконував звичайну чоловічу роботу − захищав рідну країну, родину від посягань на її гідність. − Якщо не я, − каже Юрій, − то хто?
Це глибоке переконання і є його суттю. Інакше він не вміє. Йти за власною совістю, незважаючи на небезпеку, висловлювати свою позицію, змусити владу її почути. У 2011 році ми були свідками, як Юрій Галенда вісім днів голодував на майдані І.Франка у Збаражі на знак протесту про прийнятий тоді закон про мови. Лише різке погіршення стану здоров’я та наполягання лікарів змусили його вийти з голодування. Та лікарі не змогли його витримати на цей раз. Коли в Києві повстав Майдан, Юрій якраз перебував на лікуванні у районній лікарні. Та жорстоке побиття студентів, приниження молоді, цинічний розгін мирних людей, що хотіли висловити свої прагнення, настільки зачепили його душу, що про власне здоров’я і думати не хотів. Буквально втік з лікарняного ліжка до столиці.

З початку грудня він разом з іншими земляками поселився в КМДА, потім у приймальні депутата Василя Деревляного, яка була розгорнута у палатці на Майдані. Згодом з неї облаштували велику палатку для тернополян. − Василь Деревляний поставив мене комендантом палатки, − пригадує співрозмовник. − Ми поставили дві «буржуйки», постелили щити, на них каримати, ковдри. Завдяки нашому районному штабу національного спротиву, його керівнику Олексію Кондрацькому, збаражанам, які ділились усім, у нас недостачі не було ні в чому. Харчів не було куди дівати. За добу у нашій палатці, розрахованій на 30 чоловік, могло побувати до 80 осіб. Одні приходили, грілись, їли, інші йшли на Майдан та барикади.
Одягу також не бракувало. Правда, бронежилети доводилось шукати там, на місці. 17 штук по 2 тис.придбав за свої кошти. Словом, моїм завданням було наглядати за палаткою, турбуватись про побут. Але де ж мене втримаєш на місці.
Через свою небайдужість Юрій Галенда і барикади відстоював.
− Зразу, як посунули на нас, було страшно, − зізнається. − Беркутівців було так багато, вони здалека виглядали, ніби чорна ікра, шокуючи видовище. Найприкріше було спостерігати, як перед ними поставили молодих хлопців з внутрішніх військ. Неймовірно, але серед них був і хлопець із Заруддя, товариш мого 22-річного сина Максима. Уявляєте, хлопці з одного села йшли один на одного. Барикаду тримали тоді до вечора. Якраз в той день у мене посилилась аритмія, приїхали санітари, добре, що син помітив тоді мене. Біг до мене зверху по міліцейських щитах, якими вони накривались. Правда, їхній керівник виявився людяним, сказав розступитись, щоб Максима пропустити. Тоді обійшлося лише уколами.
А з бійні, яка була 18 лютого, Юрія хтось виніс. − Навіть досі не знаю, хто це зробив, − каже. − Коли ми йшли до ВР хтось почав кидати пляшки із сумішшю, на наших очах беркутівці подавали світлошумові гранати і пляшки тітушкам, а ті вже кидали в нас. Коли «Беркут» отримав команду нас розганяти, то сунув, наче купа скажених. В їхніх очах така була лють, якої я в нормальних людей не бачив. Вони кидали на землю людей, як звірі. Коли я побачив, як одного хлопця повалили і товкли, пішов його визволяти. Але на мене накинулось уже троє. Я, звичайно, їм не міг дати ради. Від болю втратив свідомість. Уже в 17-ій лікарні медики мені повідомили, що побита голова, переламані обидві руки, нога поламана у чотирьох місцях. На животі, куди не дістав бронежилет − рана від осколка. Поставили мені на ногу апарат Єлізарова і відправили на Рівне, оскільки в київській лікарні почався новий наплив поранених. Я і сам спочатку лежав у коридорі. Після кількох днів у Рівному мене перевезли до Польщі у військовий госпіталь у Вроцлаві. Звичайно, лікування там на високому рівні. Усе завдяки сучасній апаратурі та обладнанню, яких ми, на жаль, не маємо.
Найбільше мене і моїх побратимів з України вразила увага поляків. Ми мали по 60-70 відвідувачів щодня. Всі щось приносили, допитувались, що нам потрібно. Ми дивувались їхній щирості і доброму ставленню. Нас навіть безплатно постригли, правда, це зробили українці, які живуть в Польщі і мають свою перукарню. Лікарі, звичайно, фахівці своєї справи. І хірурги, і фітотерапевти. Багато працювали з нами психологи. Бо ми майже не спали, не могли.
У моїй нозі польські хірурги залишили чотири штирі, які мають там залишатися до двох років. А виймати поїду знову до них.
Велику вдячність хочу висловити благодійним організаціям, церковним громадам, які збирали у Польщі гроші і давали на наше лікування. Українсько-польська організація «Допомога дітям України» зуміла організувати медичну клініку і перетягнути її на Майдан.
Неприємний осад залишився лише від випадку на границі, коли покидали Польщу. Українські прикордонники так прискіпувалися до нас, що було враження, ніби ми вдома не потрібні. Тримали нас з 2-гої години ночі до 11-ї ранку, ніби заручників.
Зараз Юрій Галенда поступово в домашньому затишку відновлює здоров’я та сили, щоб знову стати на захист правди.
− За короткий термін, − каже Юрій, − звичайно, змінити усе неможливо. Але я радий, що ми показали світу − ми є нація. Тепер треба не втрачати пильності, не послабляти контролю за чиновниками і тими, хто хоче прийти до влади. Бачу, що на місцевому рівні тут дуже багато роботи в цьому плані. Дехто спекулює Майданом заради своїх приватних цілей. Цього допустити не можна. Ні в якому разі.

Ірина СИСКО

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *