• Рутецька 001

Ілля ЯРЕМЧУК: “Чим можу, допомагаю землі, де мене виколисала рідна ненька”

Інколи задумуюся: «Скільки їх, таких, як він, ще залишилися поза межами рідної домівки, що впродовж десятиліть не можуть забути запаху чорнобривців, рути-м’яти, що п’янили у вечоровій тиші, щебету ластів’ят під дахом рідної повітки, вулиць, по яких бігали босоніж?» Добре знаю лише одного − Іллю Петровича Яремчука, родом з с.Красносільці Збаразького району на Тернопіллі.
Ріс у великій родині. По закінченні місцевої школи вчився у Збаразькій торговельній (нині це школа №1). Пам’ятаю його найбільше зимою: натягне вовняні навушники, сплетені руками рідної неньки, стане на лижі − і тих сімох кілометрів до Збаража як не бувало. Однокласникам до сих пір імпонують його скромність, повага до них та до старших. Разом мріяли про щасливе майбуття. Та грізні воєнні роки перекреслили їхні надії. У тій лиховісній круговерті Ілля опинився далеко від дому, у Канаді, зазнавши чимало горя і бід. Гнаний долею, зумів подолати труднощі. Ставав на ноги. Одружився з українкою Орисею. Радів дочці Петрусі (Петрович же) і синові Юрію. Додому міг писати лише листи.
Листи − вістки.
Листи − печалі.
Листи − надії
Крізь завії.
Листи − жура,
Листи − турбота.
Їх вносили
У мамині ворота.
А ти?
Не міг у них
ще увійти…
Тимчасом у світі дихалося вільніше. Холодні війни набили оскому. До сих пір Ілля летів додому думкою, а тепер…
Поспішає…
Туди, де батько й мати слід
лишили вічно при долині
і де гойдали у хатині,
де ріс, тужавів і мужнів,
де материн зачув він спів,
де перше розцвіло кохання,
як первоцвіт у лісі зрання.
Спішив. Кував
думки гарячі.
І що почув?
І що побачив?
Землі горбочок. То могила
тієї, що його родила,
того, хто був рідненьким татом.
Не встиг побачити живими,
бо скрізь розставили загати
між рідним сином і між ними.
І тоді ще нависала над ним заборона відвідати рідне село без дозволу «вище стоячих». Та оминув її, ризикуючи. У споминах, далеких й іноді болісно-радісних, пролинуло перед ним дитинство, згадалася юність. Не забути йому ніколи теплих обіймів друзів, сусідів, смаку дзеркально-чистої, цілющої води з криниці, копаної його батьком Петром, яка ще й досі надає снаги людям. А йому − на всі літа.
Пізніше Ілля привезе в Україну, вже незалежну, дружину, сина і дочку, скликатиме не раз велику родину, збиратиме на 50-річчя закінчення школи своїх однокласників. Частіше буваючи на Батьківщині, побачить, скільки на його народові позосталось тих всевладних пут. Створить Товариство приятелів України. А коли його запросять в Івано-Франківськ приїхати і допомогти в організації бізнесу, то він охоче відгукнеться, стане консультантом у цій новоствореній школі.
Його чуле, співчутливе серце не може оминути чужих бід. З 1991 року він − активний учасник покращення умов лікування та побуту у Збаразькій районній лікарні. – Не можна порахувати тих коштів, − каже Євген Макух (людина, яка допомагала йому в одержанні і транспортуванні власного обладнання для районної лікарні та окремих хворих), − які б відповідали одержаному. Їх не сотні, а тисячі. Це багатофункціональні ліжка, ходулі, постільна білизна, інвалідні візки, інструменти, ксерокс, апарати. І серед них − три машини швидкої допомоги, легкова. З колишнім головним лікарем Олександром Стасишеним мецената зв’язували тривалі ділові стосунки.
Тодішня міська влада (екс-голова Ростислав Білик) оцінила вклад земляка: він став почесним громадянином Збаража під номером один.
Коли своїм чорним крилом вкрила рідну землю чорнобильська трагедія, він очолив у себе в Тундер-Беї фонд «Дітям Чорнобиля», допомагаючи хворим, калікам, дітям.
Коли б не приїжджав пан Ілля на Вкраїну, знаходив час, аби відвідати церкви то в рідних Красносільцях − Св.Великомученика Дмитра, допомагаючи завершити будівництво нової плебанії, де навчаються діти християнської моралі, то у с.Залужжя − в храмі Преображення Господнього, що розміняв уже п’яту сотню літ. Отець Михайло Найко напише: «Доброю пам’яткою на віки залишиться живописна ікона «Милосердний самарянин», фондована коштом цієї доброї людини». Коли спіткали хвороби священика о.Михайла Бедрія із с.Вищі Луб’янки, Ілля не залишив без уваги і його прохання про допомогу. У православну церкву Київського патріархату, що тільки-но відкривалася у Збаражі надіслав 4 фелони.
Ілля Яремчук відгукується на суспільно-політичні новини так гаряче, співпереживаючи, бо знає їх з перших уст при відвіданні України, з газет, телевізора, з листування з видатними людьми. І редакціям газет, що видаються в Україні, допомагав не раз. Взяти хоча б «Українське слово», «Літературну Україну» та інші. Та й українці − бажані гості у доброчинця, як-от Дмитро Павличко, Дмитро Гнатюк, Михайло Слабошпицький, спортсмени під час олімпіад, танцюристи на гастролях. Навіть незнайомі, що шукали притулку в чужому краї.
У недавній розмові Ілля Яремчук сказав: «Канада дала мені прихисток, роботу. Тут мене ні в чому не обмежують. Але я ніколи не забуваю і не забуду ту землю, де мене виколисала рідна ненька. І, чим можу, допомагаю і допомагатиму. Мою справу продовжать мої діти. А чому? Тому, що хочу вірити, що та дитина, якій я чимось допоміг, коли виросте, ніколи не забуде рідного гнізда і так само, як я, допомагатиме своїй країні».
В ім’я цього він більше десяти років щорічно надсилає рідній школі №1 кошти на преміювання успішних учнів, учнів з малозабезпечених сімей. До сих пір і щирою молитвою згадує його Марія Володимирівна, бабуся Олесі, за підтримку у важкий для родини час. Не забуває про шкільний музей, за що йому дуже вдячна самовіддана ентузіастка Олександра Яківна. Педколектив школи (цьогоріч в особі директора Оксани Богатюк) надсилає сердечні подяки за увагу і допомогу. У листопаді школа №1 святкуватиме своє 75-річчя, а її учень першого випуску Ілля досі не забув своєї Альма-матер. Як школі не гордитися такими випускниками?! Не забув, що він випускник Красносільської школи.
Піклується Ілля Яремчук і про свою велику родину. Рідних сестер Євгенії, Марини, Стефанії, Тетяни, брата Мирослава уже немає серед живих, та позостались племінники. Як почує про якусь неприємність, біду − завжди допоможе. Радить піклуватися одне про одного, жити в мирі, спокої.
Не залишаються осторонь його уваги однокласники. Марія Кізь не втомлюється згадувати вихованого, чемного, чулого юнака Іллю. Запам’ятався він їй у вишитій сорочці. Не забувають його однокласники Ганна Линько, Євген Серемуля. І він не забуває їх ніколи, допомагає в скрутний час, за що вони йому щиро вдячні.
А в самого серце розривається від тих бід, що огорнули Україну уже тепер. Серце болить, втомлюється від вістей, що надходили з Майдану, а тепер − зі Східної України. Як можемо, заспокоюємо справжнього, великого патріота України, вітаючи його з 1 листопада − із народження Днем!
І чекаєм, з надією ждем,
Щоб здоров’я ставало міцнішим,
Щоби світ для Вас був веселішим.
Ви, шановний, міцно тримайтесь.
Живіть довго, не оглядайтесь,
Скільки років позаду,
Скільки тих листопадів…
Будьте завжди веселі, щасливі,
Бо живить доброта
Вас ті довгі літа
На життєвій тій праведній ниві.

Олена РУТЕЦЬКА

  На фото: Родина Іллі й Орисі Яремчуків. Ліворуч – син Юрій, праворуч – дочка Петруся з чоловіком Греямом. 2006 р.

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>