Мирослав Бірковий зустрів 90-ту зиму

12 лютого, у день трьох святих, 90-річчя відзначає ветеран Великої Вітчизняної війни,  колишній фронтовик, збаражанин  Мирослав Андрійович Бірковий, який у складі Першого українського фронту брав участь у розгромі гітлерівців у районі Курської дуги, форсував Дніпро, звільняв від окупантів Київ, Житомир, Рівне, Ковель, Тернопіль, Львів та інші міста України, а також столицю Чехословаччини – Прагу.

Нагороджений орденами «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, «За мужність», медалями «За відвагу»,  «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр.». Загалом у ветерана кілька десятків нагород, серед яких і Подячна Грамота командуючого військами Першого Українського фронту маршала Радянського Союзу Івана Конєва. Свій мирний шлях по завершенні війни Мирослав Андрійович присвятив друкарській справі. Після закінчення поліграфічного технікуму працював у друкарнях Копичинець, Збаража, Ланівець. Двадцять літ у них директорував. Та коли змушений був через керівну посаду вступати до комуністичної партії, обрав безпартійність – і позбувся «крісла». Перейшов на роботу до районного відділу освіти бухгалтером-експедитором.

Мирослав Андрійович Бірковий усе життя вболівав за Україну. І сьогодні, зустрічаючи свій 90-літній ювілей, не перестає тривожитись за її майбуття, за її молодих захисників. − Ну як вони, − дивується фронтовик, − можуть потрапляти в засідки. Я на фронті був майже три роки і знаю, яке це страхіття, але у засідки наші солдати не потрапляли, бо була добре поставлена розвідка, вона була головною зброєю.
Мирослав Андрійович, − зазнавши воєнних лихоліть, сьогодні переконаний, що зберегти мир необхідно навіть, якщо доведеться піти на певні жертви , але щоб не проливалася кров дітей, онуків, правнуків. Найголовніше − це чисте небо над головою. − І якщо заради цього доведеться провести референдум на предмет того, де хочуть бути дві області, як вони хочуть жити, то, мабуть, треба це зробити, − переконаний ветеран Другої світової війни. І говорить він це не зі страху чи малодушності, про його відвагу яскраво свідчать багаточисельні військові нагороди − ордени «Великої Вітчизняної війни», «За мужність», медалі «За відвагу», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у ВОВ 1941-45 рр.», Подячна грамота командира військами Першого Українського фронту маршала Івана Конєва та ін. Сьогодні, дивлячись на теперішні події з висоти прожитих непростих літ, (у 2-річному віці − втрата матері, арешт і розстріл батька, заслання у Казахстан), поважний збаражанин знає, що немає нічого ціннішого за людське життя і воно стало для нього найбільшою нагородою. Тому дуже шкодує, що деякі політичні діячі мають іншу думку.
Та все ж наш земляк надіється, що світ все-таки не дасть загарбати Україну, за що моляться у всіх церквах різних конфесій, за це переживають мільйони людей.
− Вірю, − каже пан Мирослав, − що на оновленій землі не буде врага супостата, а буде син і буде мати і будуть люди на землі, як йдеться у Шевченка. Тоді й легше дихатиметься і радісніше сіятиме сонце.
Хоча у цей важкий час довгожитель старається не втрачати бійцівського позитивного духу, оптимізму. Щоранку робить зарядку, миється до пояса холодною водою. Це – незмінно. Адже, каже, здоров’я − найцінніший скарб і його треба берегти. Коли був молодшим, то й пробіжки робив, любив футбол, бігав кроси. Згадує, що у Празі, коли закінчилася війна, у змаганнях з кросу на 3 км серед сотні учасників зайняв 17-е місце.
Спортивні передачі, які слухає по радіо «Ера», залишаються найулюбленішими. Хоча й без політики не обходиться, й до української пісні не байдужий. До пісні ставлення у їхній сім’ї особливе − багато років у хорі співала його дружина Ганна, син Юрій − музикант. − Тож коли збираємося усі разом на свята, − каже Мирослав Андрійович, − діти, онуки, правнуки, − то Юра грає на гітарі, а ми підтягуємо, співаємо українські народні пісні, колядуємо. Наступного разу, напевно, зберемось на Великдень, разом з яким відзначимо і мій ювілей, і 85-річчя дружини. Надіюсь, що вдасться побачити усіх − трьох синів, семеро онуків, п’ятеро правнуків. Хочеться бачити їх щасливими у мирній незалежній нашій державі. Боже великий, дай Україні силу, і славу Боже нам дай.

Ірина СИСКО

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *