Ветерана війни з 90-річчям привітали керівники району

Жвавий, з добрими, молодими очима ветеран Великої Вітчизняної війни, фронтовик Мирослав Андрійович Бірковий зустрічає сьогодні гостей, які приходять до його оселі, щоб привітати з поважним ювілеєм – 90-річчям. 

Не оминули увагою поважного збаражанина представники районної влади. До ювіляра завітали голова районної ради Олексій Кондрацький та голова райдержадміністрації Юрій Горайський. Щиро привітавши  Мирослава Андрійовича та вручивши подячну грамоту і подарунки, очільники району поспілкувалися з ветераном та його родиною – дружиною Ганною, з якою Мирослав Андрійович пліч-о-пліч понад шість десятків літ, синами Теодозієм, Володимиром та Юрієм.

Ювіляр  охоче розповідав про свій життєвий шлях, про те, як воював під час Великої Вітчизняної війни, поділився спогадами про прожиті роки, які були щедрими і на щасливі, й тривожні миті, але завжди були осяяні святою вірою в Господа та в щасливе майбуття неньки-України. Дякуючи за увагу та вітання, Мирослав Андрійович побажав гостям усіляких гараздів, довголіття при доброму здоров’ї, а також мирного неба над Батьківщиною. А вони, в свою чергу, зичили ювіляру дочекати праправнуків та відзначати  у широкому колі рідних і друзів ще й 100-річчя.

Народився Мирослав Андрійович Бірковий 12 лютого 1925 року у с.Курівці тодішнього Великоглибочецького району Тернопільської області у сім’ї віце-вахмістра австрійської прикордонної жандармерії та вчительки початкових класів. Був останньою – наймолодшою дитиною серед трьох братів і сестри. Оскільки мама покинула цей світ надто рано, то основний вплив на становлення Мирослава здійснював батько, який був одним з найграмотніших людей у селі, секретарем гміни, вирізнявся добродушним, м’яким характером.
– Нас батько ніколи пальцем не зачіпив, – каже Мирослав Андрійович, – але ми дисципліну знали. Батько водив нас щонеділі до церкви, читав «на хорах» Апостола, мріяв, щоб я виріс священиком. Та доля склалась інакше.
Коли Мирославу було 7 років, батько знайшов чуйну жінку, яка замінила дітям матір, а йому стала вірною дружиною. Сім’я жила у селі Селиська Рава-Руського повяту Львівської області. До школи Мирославу доводилось щодня добиратися 7 кілометрів пішки. Але ті часи згадує з приємністю. У класі навчались і українці, і євреї, і поляки, та неприязні між дітьми не було. У 1940-ому на долю 15-річного Мирослава випало нове випробування. Арештували батька за те, що у свій час очолював 4 сотні січових стрільців. Посадили до Тернопільської тюрми. А сім’ю виселили до Казахстану. Разом з братом Орестом та названою мамою пані Елеонорою два місяці товклися у товарному вагоні до Актюбінська. Годували їх напівгнилими оселедцями, хлібом, іноді давали кінську ковбасу. Коли прибули на місце, зустріла їх жінка з села Богданівка, де працював колгосп ім.Куйбишева.
– У цьому селі, – пригадує Мирослав Бірковий, – жила половина українців, решта казахи. Зустріли нас там приязно, з казахами потоваришували. Пішов на тракторну бригаду піднімати цілину. У 43-ому приїхали поляки та хотіли забрати до польського війська. Але я пішов у радянську армію з тією умовою, що батька випустять з тюрми. Та на фронт я потрапив, але батька цим не врятував.
Так розпочався довгий шлях Мирослава Біркового до Перемоги. У складі Першого українського фронту молодий солдат брав участь у розгромі гітлерівців у районі Курської дуги, форсував Дніпро, звільняв від окупантів столицю України Київ, Житомир, Рівне, Ковель, Тернопіль, Львів та інші міста України, а також столицю Чехословаччини Прагу. І на всіх фронтових дорогах оберігала Мирослава маленька паперова іконка – образ Божої Матері, зашитий у шапку солдата.
– Подарувала мені цей образок одна старенька, – пригадує колишній воїн, – в якої ми квартирували в Орлі. Думаю, що саме він зберіг мене у жахливих воєнних перипетіях.
Те, що Бог зберіг життя Мирославу Андрійовичу, він вважає найбільшою нагородою. Хоча, звичайно, пишається орденами «Великої Вітчизняної війни» ІІ ступеня, «За мужність», медалями «За відвагу», отриману в березні 1945 р., «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у ВОВ 41-45 рр.», які отримав у 1946 році.
Загалом у ветерана кілька десятків нагород серед яких і Подячна Грамота командуючого військами Першого Українського фронту маршала Радянського Союзу Івана Конєва. Фронтовик тричі був відзначений іменними годинниками Президента України під час ювілейних святкувань у Києві Перемоги над фашистами.
Свій мирний шлях по завершенні війни Мирослав Андрійович присвятив друкарській справі. Після закінчення поліграфічного технікуму працював у друкарнях Копичинець, Збаража, Ланівець. Двадцять літ у них директорував. Та коли змушений був через керівну посаду вступати до комуністичної партії, обрав безпартійність – і позбувся «крісла». Перейшов на роботу до районного відділу освіти бухгалтером-експедитором. Підтримала його у цьому вчинку дружина Ганна, яка уже понад шість десятків літ залишається йому вірною супутницею та порадницею у всіх справах.
У сім’ї виросло троє талановитих синів, є уже семеро дорослих онуків, серед яких медики, вчителі, фінансисти. Радіють бабуся з дідусем п’ятьом правнукам і мріють дожити до того часу, щоб потішитися ще й праправнуками.

 Світлана БОДНАР, Ірина СИСКО

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *