«Якби не завадила російська агресія, «Правий сектор» взяв би справи у свої руки, і ми жили б у зовсім іншій країні»

“Правий сектор”… Від цих слів по спинах москалів пробігає холодний піт, а перед очима з’являється візитівка Дмитра Яроша… Для нас же “Правий сектор” — це об’єднання патріотично налаштованих хлопців, героїв, “кіборгів”, і саме з ними ми пов’язуємо головні надії на зміни в Україні. Нині вони відбивають атаки агресора на Сході і протистоять внутрішньому ворогу. Так, війна триває і в тилу країни, адже прогнила система влади поки що не подолана…

Саме про війну — зовнішню і внутрішню — напередодні річниці Революції Гідності розмовляємо з лідером “Правого сектора” Тернопілля Василем Лабайчуком. А почати інтерв’ю вирішили з… новорічної ночі 2011-го, коли невідомі підірвали пам’ятник Сталіну біля обкому КПУ в Запоріжжі. Тоді у “злочині” звинуватили дев’ятьох “тризубівців”, серед яких був і Василь Лабайчук. Їх кілька місяців тримали в СІЗО, потім Василь, як і інші, отримав умовний термін покарання…
— Василю, ти й досі залишаєшся засудженим за тією справою?
— Давненько нас ніхто про це не запитував, а самі ми не хочемо “розкручувати” цю тему. Після Майдану було багато розмов про скасування рішень судів, які виносилися під тиском режиму Януковича, адже вони є щонайменше нелогічними (я вже не кажу про їх законність). Низка патріотичних структур на чолі з Комітетом визволення політв’язнів та “Правим сектором” сформували список в’язнів сумління і несправедливо засуджених людей. Ми подали цей список до Верховної Ради, і першими в ньому були Віталій Запорожець, батько та син Павліченки, так звані васильківські “терористи” і т.п. Тих людей звільнили. Щодо нас, то мали ухвалювати рішення на другому етапі, але… Рішення мали ухвалювати за спеціальним законом, однак у Верховній Раді за нього дотепер не проголосували. Виходить, я і мої побратими досі залишаємося засудженими… “за вчинення злочину проти держави і КПУ”. Хіба можливий такий абсурд через рік Революції Гідності, при новій уже владі? Але так є. Ми маємо право оскаржувати те замовне рішення в Європейському суді і стоїмо там у черзі, тож, можливо, років за 15 нашу справу таки розглянуть (усміхається, — авт.). Паралельно, вже після Майдану, подали повторну апеляцію, нас підтримав прокурор Запорізької області, тож Жовтневий суд м. Запоріжжя, той, що нас засудив, знову розглядає нашу апеляцію. Уже відбулися два засідання, дехто з хлопців приїжджав на них просто з фронту, з-під Донецького аеропорту, але рішення ще немає.
— Чи відчуваєш певний дискомфорт через “судимість”?
— Особливо не відчуваю, хоча у моїх побратимів, які мають більші терміни, були проблеми з отриманням дозволів на зброю. А минулої осені зі мною раптом зв’язалися представники виконавчої служби Збаразького району, які намагалися “вибити” з мене якісь там присуджені кошти для КПУ — “за пошкодження їх майна”. Тобто система запущена, їм начхати на те, хто і за що саме засуджений, є певна усталена процедура, ось вони і “працюють”. До речі, досить важко було їх переконати, що то абсурд, пояснити ситуацію, довелося навіть трішки “погарчати”. Хоча за своєю природою я не дуже конфліктна людина, але коли стоїть питання руба, то дію жорстко.
— Днями будемо відзначати річницю подій на Майдані. Будуть урочистості, буде сказано безліч високих слів, однак реальна ситуація в державі нині далека від ідеалів Революції Гідності. Рік тому “Правий сектор” та його лідер Дмитро Ярош, безумовно, були символами Майдану, мали надвисокий рейтинг в українців. Чому ж ви віддали владу тим, хто не мав такого вотуму довіри громадян України?
— Не все, на жаль, так просто у житті, як би нам того хотілося. Якби ми мали нинішню чітку структуру “Правого сектора” рік тому, то, очевидно, взяли б певні моменти у свої руки і ми жили б у зовсім іншій країні. А на той час “Правий сектор” був радше стихією, аніж структурою, — з багатьма недоліками, деякі з яких виправляємо досі. Якщо, наприклад, досі змінюємо певних голів обласних організацій, то очевидно, що не все тоді робилося правильно, але це лише наш внутрішній фактор. Значно більше значення мали і мають зовнішні фактори. В Україні не були усунуті від влади олігархи, не знищена корупційно-злочинна система влади. Це необхідно було зробити відразу, але зіграв найгірший і, очевидно, найголовніший фактор — російська агресія. Після того, як ворог окупував Крим, а потім і Донбас, ми змушені були всі сили кинути на війну. Отож, олігархи й корупціонери мали час отямитися, усвідомити, що саме ми і є їх головним ворогом, і через “підручні” центральні телеканали та інші ЗМІ відверто намагалися очорнити “Правий сектор”.
— Війна з Росією була неминучою чи її можна було уникнути? І як в такій ситуації оцінюєш дії керівництва держави?
— Звісно, війна з Росією — суцільний негатив і краще б її не було, однак не ми її розпочали. Тепер вже очевидно, що спецслужбами Росії був розроблений чіткий сценарій, який нині впроваджується в Україні. А наше завдання — відстояти власну державу і відновити країну в тих кордонах, у яких вона була до агресії ворога. І тут не може бути інших думок. Що ж до дій влади у цій ситуації, то у певних моментах ми їх підтримуємо. А ось до так званого перемир’я ставлення наше однозначно негативне. На практиці це має такий вигляд: нашим дають команду не стріляти і вони стають зручною мішенню для ворога. ОБСЄ приїхало — не стріляють, поїхало — валять “градами” та “ураганами”. Ми маємо чітко усвідомити, що проти нас ведеться війна і хто її веде, і який опір та на якій ділянці ми здатні чинити. Треба цілковито заблокувати надання харчів, газу та світла на окуповані території. В українців, які там залишилися, є можливість виїхати до нас. Такий сценарій військових дій свого часу обрала Хорватія у війні з Сербією, і він мав успіх — хорвати запускали ракету визначеного кольору, і громада того чи іншого населеного пункту мала визначений термін часу, за який повинна була залишити територію бойових дій.
— Однак у війні між Хорватією та Сербією йшлося про невеликі населені пункти, а ми маємо справу з містами, де мешкають сотні тисяч і навіть мільйони людей…
— Звичайно, але стояти і чекати, поки знищать наших вояків, також не можна. Боятися, що буде знищений якийсь там “сєпар” і у той же час зазнавати втрат у власній армії, неприпустимо. Був випадок, коли “мирний дідусь” приносив нашим воякам мед з вибухівкою, тож, якщо людина залишилася там і ще й відвідує певні сепаратистські заходи, то вона є спільником ворога і чи варто її шкодувати за рахунок наших військових? Війна є війна, це завжди жертви, і всі мають це розуміти, а поки ми будемо розтягувати цей процес нерішучості та невизначеності, кількість жертв буде лише зростати…
— Існує думка, що ворога можна за тиждень викинути за межі України, але це буде вартувати десятків тисяч життів наших вояків. Як ти вважаєш?
— Я не військовий експерт, щоб міг фахово прокоментувати, чи насправді це можливо. Це радше зі сфери стратегій, якими під час Другої світової війни керувався Жуков. Для нас вони неприйнятні: люди — не м’ясо. Там, де ми проводимо якісь спецоперації, має бути максимально врахований фактор жертв. Якщо передбачається велика кількість жертв серед мирного населення та наших військових, варто обрати інший варіант бойових дій, адже таких варіантів безліч. Нам необхідно максимально берегти своїх людей. До речі, щодо “Правого сектора”, то відсоток жертв у нашому підрозділі порівняно з іншими підрозділами української армії менший у рази, якщо не в десятки разів. Хоча під час зимового “перемир’я” наші бійці брали участь у найбільш гарячих точках, де “шмаляли” з важкої артилерії по аеропорту та Дебальцевому, в нас немає жодного загиблого. Є поранені, навіть деякі важко поранені, однак вбитих немає, що свідчить про те, що наші командири бережуть своїх людей.
— А що нині собою являє військовий корпус “Правого сектора”?
— Добровольчий український корпус “Правого сектора” створений за наказом Дмитра Яроша у липні минулого року на базі силового блоку нашого руху. Ми починали з невеликих груп вояків фактично без вогнепальної зброї — у когось були мисливські рушниці, декому доводилося застосовувати нелегальну зброю, і це все. Нині ж це повноцінна військова одиниця в рази більша за батальйон, тому формулювання батальйон “Правого сектора” — неправильне. Нині воюють три повноцінні батальйони: з обох боків аеропорту — в селищах Піски та Тоненьке, а також поблизу Маріуполя. Крім того, через недостатню кількість вогнепальної зброї дев’ятий окремий батальйон також вишколених бійців (а кожен наш вояк проходить, як мінімум, двомісячне навчання і лише після того може потрапити у місця бойових дій) перебуває у резерві. Ще 15 резервних батальйонів у різних областях України у стадії формування, хоча деякі вже сформовані. Ось така армія українських патріотів-націоналістів!
— До речі, про націоналістів: на Сході — війна, а у нас керують люди, які також називають себе націоналістами. А ми бачимо, як вони “керують”, бачимо все ту ж корупцію, “дерибан” землі, зловживання… То що ж, вони якісь “неправильні націоналісти”?
— Націоналіст не може бути правильним чи неправильним, є націоналісти і ненаціоналісти. Ми розглядаємо будь-яку владу з точки зору бандерівської формули, тобто користі для людей. Якщо влада працює для громади, приносить користь для міста чи області, отже, вона націоналістична, якою б не була її політична приналежність…
— Добре, тоді запитаю конкретніше: міський голова Тернополя Сергій Надал — націоналіст?
— Мер Тернополя — “свободівець”, а будь-який “свободівець” скаже вам, що він націоналіст. Я не можу однозначно схвально висловитися про його діяльність, реально багато негативних оцінок від людей, але також неправильно вступати в якусь конфронтацію бодай до того моменту, коли закінчиться війна на Сході. У нас є певні претензії, але довести їх нині у законний спосіб нереально. У країні діє режим внутрішньої окупації і кругова порука, тож коли ми звертаємося до прокуратури, то лише даємо їй бонусів “заминати” справи за більші гроші…
— Однак і сидіти склавши руки не можна…
— Нині першочергове завдання кожного українця — знищити зовнішнього ворога. Те, що одночасно потрібно наводити лад і в тилу, — також без жодних сумнівів. Усі основні наші ресурси сьогодні спрямовані на Схід і боротися водночас з внутрішньою системою влади ми поки що не вважаємо за можливе на 100%. Будь-які проблеми тепер можна списати на війну, на будь-яку нашу дію опоненти будуть розкручувати інформаційну істерію про те, що, мовляв, ми працюємо на руку Москві і нам заплатила ФСБ. Незважаючи на це, ми, безумовно, будемо реагувати на найбільш кричущі факти зловживань, а, по суті, зради, і не залишатимемо без покарання.

Денис Лучка

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *