• DSC_0106

Володимир Забурський: “В Україні усе мусить налагодитися”

Володимир Забурський − один із сміливої когорти наших земляків, які вийшли захищати Українську державу зі зброєю в руках. Хоча 34-річний депутат міської ради ніколи не вирізнявся бездоганним здоров’ям, все ж, отримавши повістку, без зайвих слів і нарікань вирушив до військкомату, згодом у військову частину і на передову.
− На фронті, − зізнається Володимир, − умови екстремальні, організм мобілізовується, тому й почуваєшся здоровим. А тепер, коли приїхав у відпустку, починаю розслаблятися, старі і нові болячки «виповзають», нагадують про себе. Доводиться підліковуватись.
За час перебування в АТО Володимиру, як і сотням воїнів, довелось і в тридцятиградусний мороз ночувати в бліндажі, і травму лікувати у польовому госпіталі під обстрілами.
− Мобілізували мене, − розповідає воїн, − у серпні минулого року і одразу я потрапив у військову частину в Мукачевому. За місяць навчань я з кулеметника, яким був лише на папері, став по-справжньому орієнтуватись у стрільбі, тактиці наступу та оборони.
Першим бойовим хрещенням Володимира став бій у Попасній, яку після перемир’я сепаратисти намагалися штурмувати у вересні. Але це їм не вдалось. Далі було смт Мирна Долина, до якої добирались з пригодами. − Ледь нас не обстріляли свої, − пригадує боєць, − місцеві мешканці, помітивши нас, помилково доклали тамтешнім військовим, що наближаються росіяни. А нас , в свою чергу, попередили, що на нас іде ворог. Виявляється, що це нам про нас і повідомляли. Ми сиділи в засідці і чекали цілу ніч того «ворога», зайняли оборону. А згодом з’ясувалось, що ми самі від себе мали оборонятись. Ось така там була розвідка і логістика − нуль. У Мирній Долині було дійсно досить мирно. Впродовж 40 днів, коли ми там стояли на блокпостах, лише зрідка обстрілювали з мінометів, «Градів», на щастя, наступу не було. Основний удар довелось тримати у селі Троїцькому Попаснянського району. Там з 12 жовтня ми зайняли першу лінію оборони, яку противники обстрілювали 2-3 рази на день. Бувало, підходили до нас на 500-800 метрів. Тож тут солдатського хліба довелось хлопцям скуштувати сповна.
Сон − у маленьких вузеньких бліндажах і то іноді лише по 2-3 години на добу. Опалювали «помешкання» буржуйками, які передали волонтери. Завдяки волонтерам, в тому числі і збаразьким, не були ні голі, ні голодні.
− Спершу, − каже Володимир, − у нашому Збаразькому штабі нацспротиву мені видали літню форму, а згодом − і зимову, адже мусіли її мати по 2-3 комплекти на зміну. Та літня, що отримав у військовій частині, геть розлізлася через місяць, латав сам поки міг. Із продуктів, які постачала армія, були лише хліб, тушонка, решта − від макаронів, картоплі до сухих борщів привозили волонтери. Помитись у бані була можливість лише спочатку, коли випадав вільний час з’їздити у Миронівське. Коли ж на зміну місцевим сепаратистам прийшли регулярні російські війська, то роз’їжджати стало ніколи. Вишколені кадри сусідньої держави стріляли дуже влучно і без перерв.
Під час виконання одного з військових завдань під обстрілом Володимир травмував коліно, лікувати яке довелось не у затишній палаті в якомусь тиловому госпіталі, а в наметі.
− Тоді ще був сильний мороз. 4 тижні доводилось спати у бушлаті, штанах. Це при тому, що коліно було у гіпсі. Кожну мить чекали, що оголосять про небезпеку і доведеться усім пораненим вискакувати і ховатися у бліндажах. Медична рота знаходилася у Дебальцевому, де був штаб бригади. Ніхто нікого не відправляв ні додому, ні в госпіталь. Так чомусь було вирішено.
Та усі ці, м’яко кажучи, незручності не головне, що вразило нашого земляка. Найгірше те, що на фронті не відчувалось злагодженості дій командування. − Було дивним, − зізнається Володимир, − як покидали Троїцьке. Спершу нам була команда відступати, замінувати покинуті позиції і техніку, боєприпаси. Дві години відступали у сторону Миронівського, а тоді несподівано надійшла протилежна команда − повернутися на позиції, які частково були уже підірвані. Три доби тривали протилежні незрозуміли команди. А тоді наш батальйон замінили. Ще день-два і нас цілком легко могли взяти в оточення, прикриття не було ніякого, як і обіцяного «зеленого коридору» для відступу. Усе це приводить до невтішних висновків. Усі дії проводяться із запізненням і ті, що стосуються військових операцій і щодо порятунку життя поранених. Чомусь командування не хоче переймати досвід у тих, які добре знаються на військовій справі.
Прибувши до рідного Збаража наприкінці лютого у відпустку вдруге, (перша була десятиденною) Володимир уже досвідченим оком дивиться на події в Україні, робить свої висновки і готується знову на фронт.
− Треба перед поверненням до військової частини підлікувати хребет, − каже воїн, − важкі бронежилети, зброя, − усе дається взнаки, болить від них спина. Але надіюсь, що всі болячки минуться. Все налагодиться в нашій країні − як внутрішні, так і зовнішні проблеми. По-іншому вже бути не може. Ті люди, що воювали, особливо гостро відчувають усі негаразди і робитимуть усе, щоб їх усунути.
Користуючись нагодою, хочу висловити щиру вдячність місцевим медикам, особливо лікуючому лікарю Володимиру Богайчуку та усьому персоналу хірургічного відділення Збаразької ЦРКЛ за високий професіоналізм, чуйність, проявлені під час проведення операції, яку мені довелось перенести днями. Зичу цим людям міцного здоров’я і життєвих та професійних успіхів.

Ірина СИСКО

На фото: Володимир Забурський(ліворуч) та Володимир Демчук

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>