• DSC_0500
  • DSC_0476

Володимир Шахрай – воїн і поет

З тернопільським поетом Володимиром Шахраєм(творчий псевдонім – Володимир Шовкун) вдалося познайомитися та поспілкуватися у Збаразькій ЗОШ №2 імені Івана Франка. Сюди 92-річний чоловік приїхав на Урок мужності у 9-А клас, де навчається його правнучка Христинка. Від сивочолого ветерана діти почули те, чого не прочитаєш в підручниках історії, та, сподіваюсь, засвоїли урок стійкості, життєлюбства, любові до матері та України.

Родина Січового стрільця пережила Голодомор

Володимир Шахрай народився на Приднесенні, куди життєві буревії закинули його батька − Січового стрільця, який був родом з Кременеччини. Тут Кузьма Шахрай зустрів свою долю, маму Володимира. Про своє дитинство чоловік згадує неохоче і з болем, адже припало воно на голодні 30-ті роки минулого століття. Рятуючись від голодної смерті, родина переїздила з місця на місце, дітей батьки тимчасово влаштовували у тих родичів, які жили трохи заможніше. Проте усіх не змогли вберегти − один син помер.

Замість спортивного параду – бомбардування Києва

Володимир Кузьмич розповів, що з дитинства мріяв стати військовим-артилеристом. У 1940 році, закінчивши екстерном 10-й клас у Ніжині (тому що пішов до школи восьмирічним), поїхав вступати до Київського артилерійського училища, але туди не зарахували за станом здоров’я. Додому хлопець вирішив не повертатися, а вступив до військово-медичного училища. Сюди вже прийняли без проблем, навіть не довелося здавати екзаменів. Почалися курсантські будні − заняття стрільби, шикування, 10-15 кілометрові марш-кидки.
– 22 червня 1941 року, − згадує чоловік, − курсанти нашого училища повинні були пройти строєм у спортивній формі під час урочистого відкриття стадіону ім.Хрущова (теперішній стадіон імені Лобановського). Удосвіта почули гул моторів, побачили літаки. Думали, що це маневри нашої авіації. Коли з цих літаків полетіли бомби на ремонтно-танкову базу неподалік від училища, всі розгубилися, злякалися, але ще так і не зрозуміли, що відбувається. Тоді наш командир сказав: «Це війна». Частину курсантів старших курсів відправили на фронт, а нас залишили в Києві, завершувати навчання. Крім занять, ми копали протитанкові рови на околицях міста, чергували на постах при в’їздах до Києва, також затримували німецьких парашутистів-диверсантів, переодягнених у форму радянських міліціонерів чи солдатів. Не обходилося і без курйозних випадків. Одного разу розлючені жінки привели на наш пост нібито німецького диверсанта, а це виявився наш викладач − майор медичної служби, якого недавно прислали в училище. У нього була новенька форма, блискуча кабура револьвера, от його і прийняли за переодягненого диверсанта. Потім цей майор ставив мені кращі оцінки, мабуть, з вдячності за те, що я його виручив. У серпні училище евакуювали за Урал – у Свердловськ. До 1942 року ми закінчили медичні курси за спеціальністю військового фельдшера. Мені присвоїли звання лейтенанта медичної служби і відправили на фронт.

Медична сумка врятувала життя

Володимир Кузьмич розповів, що воював у складі 41-ї стрілецької дивізії 6-ї армії. У травні 1942 року, під час Харківської операції, майже 300 тисяч радянських військових опинилися в оточенні, більше 100 тисяч з них загинули, решта потрапили в полон. Прорватися вдалося не багатьом.
− У нашій дивізії було 12 «Катюш», але жодної ракети до них, − каже ветеран, − чим мали стріляти? Навіть гвинтівок та револьверів не булою. Вирішили прориватися з оточення на танкові. Коли його підбили, я сидів на броні. Ще не отямившись від контузії, побачив, як німці ходять полем і добивають поранених. Коли підійшли до мене, побачили на боці сумку з червоним хрестом. Поговорили між собою (я зрозумів тільки слово «доктор») і залишили в живих.
Спершу пораненого Володимира разом з іншими полоненими відправили в табір у Кауднас (Литва), потім − у табір смерті Дахау. Досі із завмиранням серця чоловік згадує, як в’язнів заводили ніби в лазню, але з неї ніхто не повертався − разом з водою пускали отруйний газ. Тіла загиблих спалювали у печах крематорію.
− Завели нас в ту газову камеру, − каже Володимир Кузьмич. − Тоді я за лічені секунди навчився молитися, хоч досі до Господа ніколи не звертався, бо так виховали школа і комсомол. Нацисти мене не знищили, а відправили в інший табір − у французьке місто Обує, де в шахтах змусили добувати залізну руду. Це була каторжна праця, виживали тільки найвитриваліші.
Після відкриття союзниками другого фронту в’язнів перевезли ще далі на захід, у табір військовополонених. Володимир Шахрай каже, що тут умови були кращі, тому що в тому таборі утримували американських та британських військових під егідою Червоного Хреста. На те містечко за час війни не впала жодна бомба, бо американці знали, що там перебувають їх співвітчизники. − Коли у 1945-му прийшли війська союзників, − розповідає Володимир Кузьмич, − я важив 46 кілограмів, бо напередодні перехворів висипним тифом. Не міг навіть підвестися.
Але молодість, жага до життя, прагнення повернутися додому, побачити рідних зробили своє − юнак вижив. Незабаром у те місто прибула військова місія Радянського Союзу − і почалися нові кола пекла. Майже рік тривали спецперевірки, допити військової прокуратури, під час яких Володимира запитували, чому здався німцям у полон, а не застрелився.
− Я відповідав, що не мав зброї, тому не міг застрелитися, − з гіркою іронією згадує фронтовик. − Це тепер наших хлопців, яких визволяють з полону бойовиків у зоні АТО, усі вітають як героїв, їх нагороджує Президент, а тоді, після війни, ставлення було протилежним. Був у полоні – значить, ворог народу. Мені пощастило, що хоч у Сибір не заслали.
Про Другу світову війну ветеран говорить як про величезну трагедію і понад усе прагне, щоб таке більше ніколи не повторилось.

Переплелись у долі медицина і поезія

Володимир Шахрай відзначає, що у його долі багато символічного. Скажімо, боронив Україну від німецьких загарбників, втратив бойових побратимів і проривався з оточення на території нинішньої Луганщини, де знову точиться війна за незалежність України і ллється кров. Після війни Володимир повторив шлях батька у зворотному напрямку − з Чернігівщини на Тернопільщину, де зустрів супутницю життя… Закінчив факультет Львівського університету. Сюди ж, у Кременець, перевіз з Чернігівщини батьків. Працював у царині санітарної медицини, потім літредактором Івано-Франківського Будинку саносвіти, а також позаштатним кореспондентом газети «Прикарпатська правда». Поетичні твори друкував у «Вільному житті», «Тернопільському альманасі» під псевдонімом Володимир Шовкун. З 1972 року − член Спілки журналістів СРСР, а нині − Національної Спілки Журналістів України. У 2001-ому, в 10-ту річницю Незалежності України, видав збірку «За днями дні», куди увійшли поетичні твори минулих літ і нинішнього часу. Автор дорожить цією збіркою і називає її «книгою мого життя», мабуть тому, що у ній сконцентровані та художньо осмислені і дитячі враження, і кохання, і жахіття війни та полону, і ті почуття, над якими не владні ні час, ні смерть. Володимир Кузьмич каже, що поезія ще з юності допомагає йому долати труднощі і постійно відкривати нове, незвідане − у світі, в людях, в собі. Усе життя він намагався жити по совісті, чесно йти тією дорогою, в яку благословила мати.
На схилі літ цей мужній сивочолий чоловік зберіг інтерес до життя, охоче спілкується з молоддю, просить у Бога миру для нашої Вітчизни, адже дуже добре знає, якою дорогою ціною він дістався.

Оксана МОРГУН

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *