Ольга Горошко благословляє воїнів і молиться за них

Останнім часом мужня зв’язкова УПА на псевдо «Троянда», Ольга Горошко майже не виходить з квартири. Жінка страждає від закупорки вен, хвороба вклала «Троянду» до ліжка. Та вона не занепадає духом і залишається привітною та гостинною газдинею, яка з радісним нетерпінням і безпосередністю, притаманними лише дітям і старшим людям, очікує гостей. Через хворі ноги Ольга Юхимівна майже не виходить надвір, тому дуже спрагла за спілкуванням. На щастя, піклуються і не забувають про легендарну зв’язкову УПА родичі з Вишнівеччини, волонтери, зокрема Галина Фоміна, громадські активісти – Марія Басій, провідують небайдужі збаражани.
7 серпня провідати жінку-легенду прийшли і представники влади міський голова Роман Полікровський та голова РДА Анатолій Качка. Вони поцікавилися її самопочуттям та потребами. Жінка, яка все своє життя думала не про себе, а про Україну, і нині переймається життям держави та її захисників, молиться за мир і спокій в Україні, за те, щоби Україна нарешті стала вільною та раз і назавжди вирвалась із смертельних обіймів-зашморгу Москви. Ольга Горошко розповіла, як була зворушена до сліз, коли кілька місяців тому до неї за благословенням прийшло семеро воїнів, що їхали на Схід. «Троянда» благословила їх і відтоді героїчна жінка і зранку і ввечері, щодня молиться за них. Історія іде по колу, і в нинішніх подіях на Сході зв’язкова УПА вбачає привиди минулого. Як колись, 70 років тому, кагебісти винищували патріотів на Західній Україні, те саме вони роблять сьогодні, розпочавши війну на Сході.
Тих поневірянь і трагедій, які випали на долю цієї тендітної, майже невагомої жінки, вистачило б на десятки життів кремезних чоловіків. Не кожен з них міг би витримати нелюдські тортури, десятиліття каторги і поневірянь у таборах, без можливості мати власну домівку, пригортати рідних і розкошувати таким звичним для кожної з нас «жіночим щастям». Усього цього «Троянда» була позбавлена. У вирі безперервної визвольної боротьби, яку упівці вели на двох фронтах – проти гітлерівців та кагебістів, скупа доля подарувала Ользі Горошко лише короткі миттєвості справдешнього кохання і щастя материнства. Скромне повстанське весілля з командиром УПА, курінним Михайлом Кондрасем, народження сина Ігорчика, загибель коханого під час енкаведистської облави, Зраджена за 25 тисяч рублівЮ, жінка пройшла катування в рівненській та львівських в’язницях, де від фізичного і душевного болю, завданого катами, ледь не вкоротила собі віку, а потім довгі роки голоду і холоду у мордовських таборах і спецпоселеннях на Воркуті.
Усе життя жінку переслідували нещастя, ніби якась фатальна сила вперто і наполегливо перевіряла тендітну «Троянду» на стійкість і витривалість, неначе у якомусь садистському експерименті, створюючи все нові випробування і перешкоди, прагнула вирахувати критичну масу страждань, які здатна пережити людина, щоб не збожеволіти. Звідки та незламна сила духу взялася у цієї мініатюрної жінки? Жінки, котра безневинно страждала і не зламалася, навіть тоді, коли втратила єдиного сина, який під час служби в армії отримав велику дозу радіації і в 35-річному віці помер від раку легень. – Уся моя родина загинула за Україну, – із сумом у голосі підсумовує свою розповідь нескорена зв’язкова УПА. Пані Ольга і зараз, будучи людиною солідного віку і досвіду, не втрачає оптимізму і віри в краще, в людей і в Україну.
Багато років жінка була змушена приховувати від усіх своє єство та переконання, щоб не зрадити побратимів, для яких, як і для неї, найвищою цінністю була Україна. Ми зараз навіть не можемо уявити, як зовсім юні хлопці та дівчата, вступаючи до лав УПА, добровільно прирікали себе на життя, сповнене болю і страждань, з довічним тавром ворога народу. Живучи із цим ганебним тавром, Ольга Горошко більше 50-ти років не мала власного житла і лише на схилі літ, за сприяння громадських діячів, зокрема поета Георгія Петрука-Попика, отримала в Збаражі квартиру. Лише на 15-ту річницю Незалежності держава спромоглася хоча б так мізерно віддячити людині, котра всю себе віддала тому, щоб ця держава відбулася.
В її по-спартанськи лаконічно умебльованій квартирі, де усе багатство – кільканадцять подарованих вазонів, книжкова шафа і фотографії найрідніших й недосяжних наразі людей – покійного сина і живих, але таких далеких внуків та правнуків з Якутії, найцінніший її скарб – це спогади, вони з нею завжди. Коли пригадує минуле, навіть найважчі і найтрагічніші моменти свого життя, з «Трояндою» відбувається дивовижна метаморфоза –жінка оживає, кудись зникають десятки літ, розгладжується чоло, спалахують потаємним вогнем очі, розпогоджується душа. Із старенької кволої бабусі з хворими ногами виринає молода вродлива двадцятишестирічна «Троянда», така, як на старій знимці, що у серванті за склом. З фотографічною точністю і деталізацією жінка оповідає Одіссею свого життя, жертовного життя, життя як сходження на Голгофу, наймення котрій – Україна.

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *