Збаражчина вшанувала пам’ять Тараса Михальського у річницю його загибелі

Вшанування пам’яті Героя Збаражчини Тараса Михальського у річницю його загибелі розпочалося в понеділок вранці, 19 жовтня, із панахиди у Свято-Успенській церкві. Після богослужіння на центральному майдані міста відбувся невеличкий концерт-реквієм за участю чоловічого хору Воскресенської Церкви, соліста Збаразького РБК Миколи Соснового та Галини Гафткович.
Щоб пом’янути Тараса Михальського, на майдані Івана Франка зібралися учні, вчителі усіх одинадцятирічок Збаража, представники влади та небайдужі збаражани. Після концерту-реквієму збаражани сформувавли колону на чолі із побратимами Тараса з позивними «Монгол», «Кабан», «Граф», «Нємєц», «Борода», родичами та друзями Героя і з оберемками квітів рушили на цвинтар до місця його вічного спочинку.
На могилі священики УПЦ КП здійснили чин панахиди. Звертаючись до присутніх, отець Богдан Статкевич, який служив капеланом у зоні АТО, наголосив, що українці – сильна нація. Знаходячись в центрі європейського континенту, впродовж віків Україна була у першій лінії оборони, захищаючи західний світ від різноманітних варварів – сучасних і колишніх – ціною життя своїх героїв. До когорти цих небесних воїнів, без сумніву, належить, і Тарас Михальський, який добровільно, за покликом свого серця пішов захищати рідну землю і героїчно загинув, рятуючи побратимів. А школярів отець Богдан закликав брати приклад з героїчних воїнів у їхній щирій і жертовній любові до батьківщини і до ближнього та молитися за упокоєння душ мучеників та за фізичне і душевне здоров’я тих, хто пройшов через пекельне горнило війни.
Тітка Тараса Лариса Михальська від імені родини Героя подякувала священикам, побратимам, друзям, знайомим та усім присутнім, які прийшли вшанувати пам’ять їхньої найріднішої людини спільною молитвою та добрим словом. Вона висловила жаль, що долею Тарасові було відміряно такий недовгий вік, проте за своє коротке, як спалах, але надзвичайно яскраве і насичене життя йому вдалося зробити більше, аніж багатьом людям, які дожили до глибокої старості. Маючи загострене почуття справедливості, Тарас усюди мав бути першим, особливо там, де чинилася неправда, бо мав талант примирити і розплутати будь-яку конфліктну ситуацію. І на передову він пішов без примусу, добровільно, бо не міг вчинити інакше. Жінка пригадала, як знайомі Тараса відмовляли його добровольцем їхати в АТО, на що він казав, що ворога спинити треба на східних кордонах, щоб він своїм чоботом не топтав нашу землю тут. І хоча він ніколи не служив у війську, Тарас блискавично освоїв нову для себе спеціальність оператора-навідника і став незамінним у своєму екіпажі. І загинув як герой, до останнього подиху не випускаючи з рук зброю, навіть тоді, коли його БМП-2 підірвалася на міні, і побратимів Тараса вибуховою хвилею відкинуло у рів обабіч дороги. Поранені, вони чули, як ще довго не змовкав його кулемет. Того дня разом із Тарасом на страшній «дорозі смерті» загинуло багато хлопців. Важко зрозуміти стратегію і тактику наших генералів, які, не забезпечивши артилерійським прикриттям військових, відправили колону, в якій був Тарас, прориватися до оточеного 32-го блокпосту, прирікши хлопців на певну смерть. В результаті даної операції майже сотня бійців загинула, щоб рівнозначна кількість солдатів вийшла «зеленим коридором». Серед загиблих членів екіпажу був і 42-річний водій Геннадій Запара. Його дружина Світлана і старша донька Каріна приїхали до Збаража, щоб помолитися на могилі Тараса, оскільки не мають змоги відвідати могилу свого чоловіка і батька, бо його тіло поховане у Красному Лимані на окупованій на даний час території. Дружина Геннадія розповіла, що її чоловік не дожив до свого 42-го дня народження якихось 6 днів. Скільки кіл пекла довелося пройти рідним бійця, допоки повторна генетична експертиза підтвердила те, в що вірити не хотілося. Геннадій Запара проживав із дружиною Світланою та двома доньками у Вижницькому районі Чернівецькій області, хоча сам родом був з Донеччини. На передову потрапив у серпні як доброволець, а перед тим постійно оббивав пороги військкомату, де йому відмовляли у мобілізації. Донька Каріна разом із матір’ю, гамуючи сльози, розповідає, яким добрим був її батько, як вони усі його любили. І навіть після смерті він не залишає свою родину без опіки та захисту, у снах спілкується з рідними і допомагає їм.

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *