• DSC_0581
  • DSC_0585
  • DSC_0546
  • DSC_0577
  • DSC_0559

Пам’ять Анатолія Малевича збаражани вшанували виданням його книги

100-річчю від дня народження нашого видатного земляка Анатолія Малевича − краєзнавця, педагога, громадського діяча − були присвячені наукові читання у Національному заповіднику «Замки Тернопілля» 23 жовтня, які зібрали родичів, колег, друзів Анатолія Павловича, представників духовенства, громадськості, влади. У рамках читань відбулася також презентація книги Анатолія Малевича «Збаразькі лікарі − незакінчена книга», виданої з ініціативи наукових співробітників Заповідника.
Священики − Лукащук Олександр, настоятель костелу Св.Антонія та отець Омелян Колодчак, задаючи імпрезі ноту високої духовності, разом з усіма присутніми звершили молитву.
− Життя Анатолія Малевича, − зазначив отець Омелян, − це взірець служіння громаді, а отже, взірець для майбутніх поколінь.
Поетеса Олена Рутецька прочитала вірш-присвяту Анатолію Малевичу, виливаючи у римовані рядки шану і захоплення непересічною особистістю учителя, краєзнавця, людини.
Життєвий і громадський шлях Анатолія Малевича проаналізувала у своїй доповіді бібліотека ЦБС Тетяна Стахів. Онук православних священиків син сільського вчителя, хлопець з багатодітної сім’ї з дитинства відзначався працьовитістю, наполегливістю та величезним прагненням до знань. Через важке матеріальне становище родини (його батько позбувся роботи тому, що повісив у класі портрет Тараса Шевченка). Анатолій не може розраховувати на допомогу батьків і здобуває освіту самотужки − спершу закінчує вишгородецьку школу, потім вступає до Кременецької української гімназії, де за зразкове навчання отримує безкоштовне житло та харчування. Крім вивчення обов’язкових предметів, хлопець займається самоосвітою, особливо цікавлять його література, історія, краєзнавство. Закінчивши гімназію, Анатолій Малевич вирішив вступити на філологічно-історичний факультет Варшавського університету. Гроші на дорогу дав йому дядько-священик, але їх вистачило тільки на проїзд до Варшави, так що шляху назад у хлопця не було. Українська громада Варшави допомагала талановитому юнакові, проте навчання перервала Друга світова війна. Анатолій повертається у рідні краї, вчителює, а потім працює директором школи на Кременеччині. Дружина Зиновія згадує, що у ті роки окупаційна радянська влада двічі намагалася розстріляти його за пропаганду української мови. Рятувало, за її словами, вікно і добрі люди. У 1944 році Анатолій був мобілізований, солдатом мінометної роти пройшов фронтовими дорогами від Тернополя до Берліна. Після закінчення війни та демобілізації повернувся на освітянську ниву, працював інспектором Ново сільського районного відділу народної освіти, згодом − завідуючим Микулинецьким відділом народної освіти, на початку 50-х років − заступник завідуючого облвно.
У 1952 році за вказівкою КДБ Анатолія Малевича звільнили з цієї посади і направили рядовим вчителем у Збаразьку середню школу №2. Тут він зустрів педагога Зиновію Гевко, з якою згодом поєднав долю, у подружжя народилося двоє дітей, яких виховали гідними людьми.
Анатолій Павлович був високоосвіченою людиною, чудово володів німецькою, французькою, польською мовами. Протягом усього життя він займався пропагандою охорони історичних та культурних пам’яток, записував та зберігав фольклор. З-під його пера вийшли десятки нарисів, статей з історії України, краєзнавства. Анатолій Малевич − автор ряду наукових праць з філології, які Міністерство освіти України пропонувало для використання як посібники для вишів та середньої школи.
Майже готовим до друку був рукопис книги «Збаразькі лікарі». З відродженням товариства «Просвіта» Анатолій Малевич, незважаючи на поважний вік і тяжку хворобу, очолив його і незмінно та плідно керував до останніх днів свого земного життя. Він − член Всеукраїнської спілки краєзнавців, Почесний краєзнавець України, Почесний громадянин Збаража, одна з вулиць міста носить його ім’я.
З нагоди 100-річчя від дня народження нашого видатного земляка у центральній районній бібліотеці розгорнуто книжкову виставку «Велич історії краю в неопалимій спадщині Анатолія Малевича», на якій представлені його праці та папки-досьє з дослідницькими матеріалами, а відділом інформаційних технологій підготовлено віртуальну виставку «Літописець рідного краю». Учасники наукових читань мали змогу оглянути обидві виставки в органному залі НЗ «Замки Тернопілля». Про своє спілкування та творчу співпрацю з Анатолієм Малевичем розповів член Національної спілки письменників Володимир Кравчук, відзначивши його надзвичайну толерантність і тактовність. Анатолій Малевич писав рецензії на твори Володимира Кравчука, який наприкінці 70-х робив перші кроки на літературній стежці. А в 1995 році Анатолій Малевич, Василь Гриб, Володимир Кравчук видали книгу-есе «Подорож в літературу», виступивши під псевдонімами Анатолій Вітренко, Василь Грицькій та Кость Володимирович. Книгу склали примірні твори для випускників середніх шкіл та вступників до вузів.
Володимир Кравчук переконаний, що творчі доробки Анатолія Малевича пройшли випробування часом, прислужилися і досі служать учням, студентам і широким колам читачів та є золотим фондом краєзнавства в Україні.
Заслужений винахідник України, професор Богдан Гевко наголосив, що його дядько передусім був патріотом, боровся за незалежність України, а на підтвердження своїх слів розповів про активну участь Анатолія Павловича Малевича в агітації за кандидатів від патріотично-демократичних сил на виборах до Верховної Ради у 1990 році.
Виступаючи від імені учнів Анатолія Павловича та педагогів Збаразької школи №2, вчитель історії Марія Багрій згадала, що найбільше любила уроки української літератури. Вони завжди були насиченими, цікавими та емоційними. За її словами, Анатолій Павлович ніколи не обмежувався програмовим матеріалом, кожен літературний твір піддавав ґрунтовному аналізу. З його подачі учні входили у світ літератури через призму глибокого історичного, психологічного та культурного бачення. Тож умінням володіти словом, дохідливо і проникливо доносити його до своїх учнів Марія Багрій теж завдячує своєму вчителю. Досвід та знання Анатолія Павловича − талановитого краєзнавця і дослідника були для неї − молодого історика − цінними і важливими, але ще вагомішим був приклад того, як на схилі літ він активно займався громадською діяльністю, багато писав і досліджував. Тому, коли на початку 2000-х років був започаткований Всеукраїнський конкурс творчої молоді «Об’єднаймося ж, брати мої», Марія Багрій запропонувала своїй учениці віолі Денис написати роботу про життєвий і творчий шлях Анатолія Малевича. Це дослідження отримало Першу премію, Віола та Марія Багрій були нагороджені відзнаками Міністерства освіти та Верховної Ради України, а це свідчить, що постать Анатолія Малевича дійсно варта уваги, пошанування і наслідування. У реалізації проекту допомогла дружина Анатолія Павловича − Зеновія Павлівна, яка своїми спогадами, документами сімейного архіву допомогла дослідникам, а потім ще й передала частину особистих речей чоловіка у шкільний історичний музей, де окрему експозицію присвячено Анатолію Малевичу.
Про спільну роботу з Анатолієм Павловичем у краєзнавчому музеї розповіла вчений секретар НЗ «Замки Тернопілля» Надія Макарчук. У її пам’яті збереглися спогади про колегу як про надзвичайно порядну, відповідальну людину. До останнього дня життя він переймався роботою, будував плани на майбутнє. А ще, за словами Надії Йосипівни, у свідомості Анатолія Павловича скалкою сиділа війна. Він розповідав, що солдати були босі, погано одягнені, а найбільше їм дошкуляв голод. Молодших колег Анатолія Павловича, вихованих на героїчно-пропагандистських міфах про Велику вітчизняну, шокували ці розповіді, та лише згодом вони зрозуміли, що це й була правда про війну.
На тому, що Анатолій Малевич був не тільки талановитим учителем, вдумливим краєзнавцем, а й прекрасним сім’янином, наголосила лікар Тетяна Кароль. Від імені медичної спільноти вона подякувала родині Анатолія Павловича та науковому працівнику заповідника Наталі Ганусевич за титанічну працю з упорядкування та видання книги Анатолія Малевича про лікарів Збаражчини і висловила впевненість, що знайдеться людина, яка закінчить її. Історик, краєзнавець Володимир Кравчук висловив намір продовжити роботу свого земляка Анатолія Малевича, оскільки також уже давно досліджує історію медицини Збаражчини.
Син Анатолія Павловича Юрій зауважив, що його батько залишив по собі вагому спадщину, чимало зробивши для дослідження історії краю, проте хотів би згадати не про це, а про зворушливі приклади батькової турботи, як в дитинстві, ведучи до школи, той ніс його портфель, а коли йшли повз озеро, прикривав від холодного вітру полою пальто.
− У нас з татом були дуже теплі стосунки, − каже Юрій, − і завжди знаходились теми для розмов. Він не хотів, щоб я став лікарем, але поважав мій вибір.
Дружина Юрія Оксана, теж медик, додала, що Анатолій Павлович дуже поважав лікарів як еліту нашого краю, тому й книгу про них написав. Він був знайомий з багатьма видатними людьми і знав про них такі факти, які не знайдеш у жодній хрестоматії. Пані Оксана впевнена, що любов до історії рідного краю їх синові прищепив дідусь.
− Пишаюся тим, що мій чоловік і син перейняли від Анатолія Павловича найкращі риси − чесність, порядність і патріотизм, − наголосила вона.
− Людину пам’ятають за її добрі справи, − сказала Зеновія Павлівна, і таких добрих Анатолій Павлович багато зробив для Збаража. Скажімо, з його ініціативи та за активної участі споруджено пам’ятник Івану Франку. Символічно, що остання дорога Анатолія Павловича була до Франка. Уже тяжко хворий, він поїхав на урочистості з нагоди ювілею Каменяра, виступив біля пам’ятника, поспілкувався з молоддю − і там йому стало погано… Щодо книги, яка сьогодні презентується, то задум написати її, за словами дружини, виник у Анатолія Павловича давно. Його цікавили витоки медичної служби на Збаражчини. Після тривалих пошуків Анатолій Павлович дослідив життєпис першого лікаря на Вишнівеччині Миколи Козубського, який після закінчення Київського медичного університету приїхав з молодою дружиною у глуху провінцію. Він був єдиним лікарем на всю Вишнівеччину, організував медичну допомогу, не маючи ніяких технічних засобів, боровся з епідеміями холери і тифу. Життя цього лікаря- сподвижника обірвалося трагічно − він заразився тифом і помер. Анатолію Павловичу вдалося знайти онука Миколи Козубського. З того часу він почав збирати відомості про родини лікарів − Зелинських, Гладишів та інших. Працював над книгою з захопленням, а в останні місяці життя − на межі сил, уже в лікарні. На жаль, Анатолій Павлович не встиг дописати її, не встиг і видати.
Зеновія Павлівна подякувала співробітникам НЗ «Замки Тернопілля» за видання книги та вшанування пам’яті Анатолія Павловича Малевича з нагоди його 100-літнього ювілею. Медикам вона побажала шани і любові від людей, а ще підкреслила, що звання лікаря зобов’язує мати в серці співчуття, бажання допомогти людям.
Презентуючи видання «Збаразькі лікарі» Збаражчини. Незакінчена книга» науковий співробітник, упорядник видання Наталія Ганусевич зазначила, що автор − Анатолій Малевич з надзвичайною любов’ю та увагою досліджував особистості лікарів. З книги можна дуже багато дізнатися про збаражан. До неї також увійшли спогади про Анатолія Малевича. Наталя Ганусевич висловила вдячність усім людям, причетним до видання книги, у тому числі за фінансову підтримку.
Працівники заповідника розповіли, що постать нашого видатного земляка надихнула одного з учасників пленеру «Байда Січ» − львівського художника Валерія Нестеренка на створення картини. На ній Анатолій Малевиа зображений біля посадженого власноруч у призамковому парку дуба, поруч − силуети козаків на конях. Художнику вдалося передати потужну енергетику непересічної особистості Анатолія Павловича, який своїм подвижницьким життям, високою культурою заслужив на довгу пам’ять учасників і добрий спомин прийдешніх поколінь. Пророчими виявилися його слова: «Коли помрем і заростем травою, у пам’яті ще оживем не раз».

Оксана МОРГУН

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *