Збаражчина попрощалася із героїчним земляком Володимиром Магльоною

16 листопада Збаражчина поховала ще одного Героя – Володимира Магльону, бійця 57-ї бригади ЗСУ, який героїчно загинув на неоголошеній війні у зоні АТО. Володимира Магльону поховали в Бодаках, як справжнього героя з усіма військовими почестями під автоматні черги, з молитвою та спільним виконанням Державного Гімну, засипавши могилу оберемками живих квітів та вінків.
Зі слів військового історика і прес-секретара волонтерської групи ГО «Схід та Захід єдині» Ігоря Крочака, Володя загинув у четвер, 12 листопада, між 18.00 та 24.00 на позиціях у населеному пункті Зайцеве Донецької області під час бою. Диверсійна група атакувала опорний пункт підрозділу, у якому служив Володимир, спочатку з стрілецького озброєння, а потім із АГСів та протитанкових гранатометів, здійснюючи так звану розвідку боєм, прагнучи виявити систему вогневих точок наших військ. Бійці з 57-ї бригади трималися мужньо, відбиваючи ворожу атаку, противник відступив лише тоді коли запрацювала зенітка. Бойові побратими розказали, що саме під час цього нічного бою і загинув Володя з честю, як справжній воїн.
Йому було лише 25 років, він був сповнений молодечого завзяття та юнацького максималізму, планів та сподівань на подальше життя, які, на жаль, ніколи вже не стануть дійсністю. Осиротіли старенька хата й подвір’я, по якому бігали його босі ніжки, де кожен закуток зберігає тепло його серця й працьовитих рук. Його життя не було простим та ситим, Володя швидко подорослішав, мусів багато працювати. Попри це, чи навіть всупереч всьому він виріс доброю та чуйною людиною, здатною співпереживати і співрадіти. Без єдиного сина залишилася мати, без найріднішого брата – п’ятірко сестер, без улюбленого онука – дідусь з бабусею у рідному селі Бодаки.
Мальовниче село на півночі Збаразького району до своєї давньої, багатої на історичні знахідки, таємничі легенди та природні багатства історії вписало нову сторінку, нестерпно болючу, але героїчну. Тут знайшов спочинок славетний син волинської землі Володя Магльона, адже немає для чоловіка гіднішої справи, ніж оборона рідної землі. Ще пару місяців тому, 9 липня Збаражчина з сльозами, молитвами-благословіннями та оберегами проводжала його разом з іншими хлопцями мобілізованими під час шостої хвилі мобілізації з подвіря Збаразького військкомату у навчально-тренувальний табір у Малій Любаші, що на Рівненщені. Хто міг подумати тоді, коли дівчатка аніматори повязували йому на руку патріотичні браслети-обереги, що так скоро Володі нестане, і що .знову лунатимуть молитви та сльози та вже на його похороні.
Попрощатися із воїном до оселі бабусі й дідуся в Бодаках, де проживав Володимир, прийшло сотні людей. Хоча більшість з них не знали його при житті, але вважали своїм обов’язком вшанувати його пам’ять й провести в останню путь, бо розуміли, що він загинув й за них. На подвір’ї, переповненому людьми, квітами та вінками, під синьо-жовтими та червоно-чорними стягами священики відспівували Володю, шукаючи слова розради для згорьованої родини та побратимів, котрі, незважаючи на мужність та чоловічу витримку, з великими зусиллями тамували сльози. Кремезні чоловіки у військових одностроях, усім своїм єством оплакуючи бойового товариша, не хотіли вірити в його смерть, адже він був тут, поруч з ними, в оточенні людей та квітів, двох великих триярусних весільних короваїв, серед хлопців та дівчат, руки яких були перев’язані хустинами, як на весіллі, на його весіллі, лише наречений був неживий і в домовині.
Під час відправи односелець та бойовий побратим Володі Максим зумів телефоном додзвонитися до екс-сільської голови Надії Борисевич і, захлинаючись від сліз, розповів, якою доброю людиною він був, як Володя поділився з ним своїм одягом на призовному пункті в Збаражі, як вони разом проходили вишкіл на Рівненщені, як спільно потрапили до 57-ї бригади, як обіцяли стояти один за одного до кінця.
Зажурене після нічного дощу небо було вкрите хмарами, які час від часу розгонив вітер, і тоді мільярди сонячних промінчиків на коротку мить проривалися до землі і усе довкола заливали світлом і теплом, чи то прощаючись з Володею, чи даючи усім нам знак, що якою б довгою й темною не була б нічна пітьма, які зловісні хмари не закривали б нам Сонце, воно обов’язково зійде над Україною і знищить пітьму і неправду.
Того дня було багато світла у маленьких різнокольорових лампадках біля хати, довкола церкви, при вході до цвинтаря і в очах та серцях людей, особливо дітей та молоді, які подвиг односельця пронесуть через усе своє життя. Домовину із тілом Володі усю дорогу – до церкви і до місця вічного спочинку на плечах несли його побратими, почергово грав оркестр із Кунинця і співав церковний хор.
В церкві коли відкрили віко домовини, усі побачили, як саме загинув Володя: смертельна рана залишила на лівій щоці маленьку криваво-чорну цятку від кулі і напіввідкриті мертві небесно-сірі очі, такі ж як зажурене небо у день його похорону. Вісім священиків провадили чин похорону, велично співав хор, уся старовинна церковиця наповнилася світлом від поминальних вогнів й запахами хліба, ладану та воску від безлічі свічок, що горіли на підсвічниках та у руках людей у храмі. Плакала свічка у Володиних руках, віск по свічці стікав великими гронами, це плакала душа за білим світом і за тими радощами, яких юнак так і не зазнав за життя.
А після церкви знову били дзвони і знову лунало «Плине кача», морозом війнувши у душу та загнавши зграї мурашок попід шкіру. Траурна процесія завмерла біля колись ошатного дитсадка «Сонечко», яке нині дивиться на світ великими порожніми чотирикутниками очей, які колись були вікнами дитячого закладу, саме там застала процесію ця жахливо-прекрасна пісня, яку за цих два роки, здається зненавиділи усі родини героїв. А потім був цвинтар, новий, на високій горі, з вершини якої відкривається надзвичайно мальовничий краєвид на усе село, на гори, сосни і ялини, на зелені соковиті долини, на звивисту Горинь. Відтепер серед усієї цієї краси рідного краю спочиватиме Володя, який віддав своє життя за цю землю і за її людей. Своєю героїчною смертю він навіки прославив свій рід, власною кров’ю відкупивши знані й незнані гріхи своїх предків, вкривши незнищенною славою усю Збаражчину та Україну, долучившись до зоряних лицарів української небесної армії.
Голові Збаразької райдержадміністрації Анатолію Качці було важко підібрати слова, адже хіба можна ними втішити родину та загоїти рану в серці від непоправної втрати. Попри це він закликав усіх пам’ятати подвиг Володимира Магльони, який віддав своє життя за своїх друзів, за те щоб кожен з нас міг жити і творити своє життя у мирі та спокої, тому заради Володі Магльони, чиє життя так трагічно, але геройськи обірвалося на злеті, кожен з нас мусить прожити своє життя гідно і чесно.
Надія Борисевич подякувала від імені родини Володі односельцям, священикам, усім людям за те, що вони долучилися до вшанування пам’яті земляка, і закликала допомагати волонтерам, які забезпечують військових усім необхідним. Саме волонтери зі Збаража – голова районного штабу національного спротиву Володимир Голоднюк, голова районної організації «Спілка бійців та волонтерів АТО Сила України» Руслан Габлевич та його заступник Сергій Лучкін, перебуваючи на той час у черговому рейсі на Сході, змінили маршрут, щоб привезти тіло героя додому з фронту.
Настоятель храму Святого Миколая села Бодаки отець Володимир Лупиніс, на чиїх очах виріс Володя, теж не міг стримати сліз, він закликав вклонитися усім захисникам України, які не побоялися стати на захист своє землі у смертельному герці з величезною мілітарною російською машиною, бо знають, що в руках Бога життя кожної людини, і якщо на те є Божа воля, то жодна зброя не зможе їм нашкодити, хіба що за Божим промислом мусять пожертвувати собою заради життя інших. Націю із таким сильним духом неможливо здолати. Священик попросив людей постійно молотися за наших воїнів і за мир в Україні.
Пройдуть роки, десятиліття, але в пам’яті людській навічно залишиться згадка про молодого хлопчину, який добровольцем пішов на Схід. У час, коли його країна стікала кров’ю, він, не вагаючись, кинувся захищати рідну землю, мир і спокій своїх рідних і загинув як герой, аби те світле й сонячне майбуття, якого так прагнув сам, завдяки його священній жертві змогли реалізувати ми з вами.
Вічна слава Герою Володимиру Магльоні! Герої не вмирають!

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *