Ювілейна зима лікаря Бойка

Коли у людини за плечима щедре суцвіття прожитих літ, мимоволі озираєшся назад, щоб осмислити, проаналізувати пройдений шлях, сягаєш спогадами у дитинство і юність, коли закладався фундамент характеру і визначались життєві пріоритети.
Днями лікарю-рентгенологу Збаразької ЦРКЛ Петру Тимофійовичу Бойку виповнилося 80. Він народився у селі Воробіївка Під волочиського району, в сім’ї сільських трударів. Дитячі роки Петра припали на Другу світову. Він неохоче згадує цей період свого життя. Щастя, каже, що родина вижила у воєнному лихолітті. У школі, попри непосидючість, добре вчився, мав багато друзів. Навіть вступати до медінституту вирішив разом з двома товаришами. На запитання, чому обрав саме медичний фах, Петро Тимофійович з усмішкою відповідає, що цей вибір був спонтанним, можливо, трохи наївним, і ось чому. Його батько хворів, до них часто приїздив лікар, хлопець спостерігав за його роботою, мабуть, тоді у свідомості вже проростали паростки майбутнього рішення, адже з дитинства мав добре серце, що озивалося на чужий біль.
До речі,  тільки йому одному з трьох товаришів вдалося вступити до Івано-Франківського медінституту − двоє не пройшли по конкурсу. Петро Тимофійович каже, що вчитися було дуже цікаво, хоча й нелегко. Доводилося, як і багатьом студентам, підробляти, іноді вночі розвантажувати вагони, а вранці бігати на лекції.
− За розподілом поїхав за тисячі кілометрів від дому, у Східний Казахстан, − згадує ювіляр. Направили мене лікарем на гігантський хіміко-металургійний завод, що працював на оборонну промисловість. До речі, я був єдиним українцем в інтернаціональному колективі медиків, який складався з казахів, росіян, білорусів, грузинів. Варто сказати, що стосунки між нами були дружні, доброзичливі.
А ще Петро Тимофійович згадує, що у Східному Казахстані було дуже багато українців, виселених у той суворий край у 30-их роках і навіть за часів царату. Йому пощастило жити на квартирі в українців, тож міг спілкуватися з ними рідною мовою. Чотири роки молодий фахівець працював хірургом на чужині, потім повернувся додому, влаштувався на роботу в с.Нове Село. Згодом працював головним лікарем медзакладу у Заліщицькому районі. Там зустрів свою суджену, теж медика, з якою поєднав долю.
У Збаражі подружжя Бойків приїхали у 1971 році. З тих пір і працюють у районній лікарні.Петро Тимофійович − рентгенологом, Валентина Сергіївна − лаборантом. − Аж не віриться, що вже минуло 45 літ, усміхається Петро Тимофійович. − Роки збігли, як єдина мить. Були у медичній практиці різні випадки, в тому числі і досить складні: Завжди намагався сумлінно і якісно виконувати свої обов’язки, пам’ятав, що від роботи лікаря залежить людське здоров’я, а то й життя, а правильний діагноз − крок до успішного лікування.
Петро Тимофійович з дружиною виховали дочку і сина, дочекались онуків. Дві онучки вже дорослі, наймолодша − школярка. Дочка обрала фах медика, працює у Дніпропетровському військовому госпіталі лаборантом.
Колеги відзначають поміркованість, врівноваженість і толерантність Петра Тимофійовича, його відданість обраній професії, а пацієнти вдячні за уважне ставлення, за те, що для кожної людини він знайде добре слово розради.

Оксана МОРГУН

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *