Юрій Горайський, волонтер і спецпризначенець, рятуючи бойових побратимів, загинув, як Герой

Минулої п’ятниці, 4 березня, зранку Збараж облетіла страшна звістка – в зоні АТО загинув наш земляк, екс-голова Збаразької райдержадміністрації Юрій Горайський. Збаражани до останнього не хотіли вірити в те, що ця жахлива інформація правдива, і обривали телефонні номери родичів, друзів та колег Юрія, сподіваючись на якусь помилку, таку звичну та буденну на війні. Юрій Горайський був стрільцем-регулювальником комендантського відділення комендантського взводу комендантської роти, матросом 73-го морського центру спеціальних операцій (Очаків). 73-й морський центр спеціального призначення – частина спеціальної розвідки Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Даний підрозділ, створений більше шістдесяти років тому, є елітним підрозділом ЗСУ. Діяльність підрозділу спрямована для проведення розвідувальних операцій, здійснення диверсій, мінування та розмінування, захоплення об’єктів, зокрема й кораблів противника.
Під час розвідки на Маріупольському напрямку передовий дозор «морських котиків», у якому був Юрій Горайський, вийшов на висоту в районі міста Докучаєвська, де наштовхнувся на диверсійно-розвідувальну групу противника. В результаті ближнього бою Юрій Горайський разом з побратимом з Одещини 27-річним Олександром Хмеляровим отримали смертельні поранення. Основна частина розвідгрупи 73-го Центру прийшла на допомогу та вступила у бій, згодом підійшли підрозділи 72-ї ОМБр. Під вогневим прикриттям загиблих і поранених евакуювали. За даними радіоперехоплення, противник втратив у тому бою 30 бойовиків.
Головою райдержадміністрації Юрій Горайський пропрацював 11 місяців. Під час роботи держслужбовцем він не припиняв займатися волонтерською діяльністю. Ніколи не служивши у війську, він добровольцем пішов на фронт одразу, як був звільнений з посади голови Збаразької РДА у квітні 2015 року. У своїх інтерв’ю Юрій неодноразово зазначав, що, будучи здоровим чоловіком, він не може відсиджуватися в тилу за плечима жінки і дітей, коли на війні гинуть юні хлопці. «Почуття обов’язку мене змусило йти на війну. Не зміг я стояти осторонь, коли молоді хлопці на передовій забезпечують спокій і мир для нас, зокрема для мене і моєї сім’ї. Бог і батьки дали мені здоров’я, і я вирішив, що свою родину і свою землю можу сам боронити від цієї погані. Буквально через тиждень після звільнення мене з посади голови райдержадміністрації, я подався добровольцем на передову. З травня по вересень воював на сході України. Служив у секторі «М» під Маріуполем. Це все, що я можу і хочу про це розповісти», – пояснював, чому пішов воювати, Юрій Горайський у своєму інтерв’ю восени. А з січня 2016 року чоловік підписав контракт із ЗСУ. У 73-му морському центрі спеціальних операцій Юрій Горайський пішов в одну з найбільш мотивованих розвідгруп, де зібралися добре підготовлені патріоти. Погодьтеся, не кожен здатен на таке, адже розвідник завжди попереду, він ризикує життям щодня. І в день своєї загибелі Юра з побратимом з Одеси йшли на чолі групи і ціною власних життів зберегли життя своїм побратимам. Хіба може бути більш героїчна смерть, ніж їхня? Не думаю.
Плекали надію на те, що Юра живий, і його рідні, але дива, на жаль, не сталося. Вже до обіду разом із ранковим туманом розвіялися й останні сумніви, і всі збагнули, що це кінець, надії більше немає, – загибель Юрія підтвердили його побратими та командир. І тим жахливіше було усвідомлювати, що це яскраве весняне сонце, яке після обіду так старанно вигрівало дерева і будинки, так ніжно голубило своїм життєдайним теплом перехожих стародавнього міста, вже ніколи не побачить той, хто сам був Сонцем для усіх хто його знав, той хоробрий Юрій Переможець, якому судилося долучитися до сонму Небесних воїнів, стати восьмим збаражанином, новітнім Героєм України, чия фотографія стала останньою на Дошці пам’яті, що на центральному майдані міста.
У неділю зранку тіло Героя зі Сходу привезли на Тернопілля. Здосвіта мешканці міста, району та області, приїхавши власними авто та пішки вишикувалися вздовж дороги з квітами та лампадками, аби на колінах зустріти свого Героя. На колінах зустрічали Юру Горайського і мешканці Збаража, де він з родиною проживав останні двадцять років. Люди запалювали свічки-лампадки й разом із духовенством зустрічали сумний «вантаж 200» на в’їзді в місто з боку Доброводівського перехрестя, а також вздовж усієї дороги, котрою похоронний кортеж із сотень машин з увімкненими фарами та під супровід церковних дзвонів і вікопомного «Плине кача» повіз Юру додому востаннє. Після молитви та читання Євангелія у рідній хаті Героя домовину із його тілом до церкви Успіння Пресвятої Богородиці побратими несли на руках через усе місто.
Впродовж усього дня і ночі неділі в церкву масово йшли люди, щоб молитвою вшанувати пам’ять хороброго і чесного воїна, що, не вагаючись, віддав своє молоде життя за побратимів, за Україну, за кожного з нас. Цілий день до глибокої ночі у храмі лунали молитви та патріотичні пісні, священики різних конфесій з усього району впродовж дня приїжджали до Збаража, аби відслужити заупокійну Службу Божу, а ввечері ще й чин парастасу за Героєм. За лічені години увесь простір перед іконостасом та довкола домовини заполонили численні вази, відра, корзини з найрізноманітнішими живими квітами. Квітів та вінків було так багато, що їх неможливо було вмістити в жодні ємності, тому тюльпано-гвоздико-хризантемні квіткові гори виросли під стінами церкви.
Квіти, молитва, слова співчуття і сльози – от і все, чим краяни могли розділити непоправне горе родини, яка втратила найдорожче. А ще пам’ять, в якій Юра навіки залишиться Героєм, завжди молодим та усміхненим, таким добрим, світлим і безвідмовним, яким він був у житті, таким він вічно житиме у серцях рідних, друзів і всіх українців. Своїм жертовним і чесним життям та. без перебільшення, героїчною смертю він навіки прославив свій рід, хоча для батьків, дружини і дітей це нерівноцінна сатисфакція. Вони б віддали усе заради того, щоб він був живий, і щоб ніколи не бачити сина, брата, батька і чоловіка у цій страшній домовині посеред церкви, між хоругов і стягів, Юриних орденів та медалей за мужність та волонтерську діяльність, посеред суміші запахів ладану та воску, що чадів чорним димом та стікав по грубих поминальних свічках величезними виноградними гронами. І лише після заупокійної служби свічі перестали чадіти й плакати восковими слізьми і горіли рівним, спокійним вогнем.
У понеділок був похорон, на який прийшли тисячі людей, діти з жовто-блакитними прапорцями навколішки проводжали довжелезну траурну процесію до центрального цвинтаря міста. Усю дорогу тіло друга несли на плечах його бойові побратими – «морські котики», тужливих і патріотичних стрілецьких та повстанських пісень співав церковний хор, почергово грали два оркестри. Ховали Юру аж тридцять священиків різних конфесій на чолі із Владикою Нестором(УПЦ КП), які спільно відслужили похоронну службу у храмі та чин панахиди на цвинтарі. В день похорону Юри похмурий ранок змінився напрочуд теплим, сонячним днем, щойно домовину з тілом Героя винесли з церкви. Так небесне світило прощалося з людиною-сонцем, востаннє цілуючи його холодне зранене тіло мільярдами сонячних променів.
А потім було останнє цілування і по-військовому скупі слова командира, правою рукою котрого був Юра, про обставини його героїчної загибелі під Маріуполем, та набагато красномовнішими були очі командира – повні сліз та невимовного болю. Коли прощалися з Юрою, разом із родиною плакали усі, дорослі і діти, молоді і старі, жінки і чоловіки, священики та, здавалося б, залізні та незворушні морські спецназівці, а це про щось таки свідчить.
А ще врізалась у пам’ять скам’яніла від горя дружина на колінах біля розритої могили чоловіка, і батько, сивий вродливий чоловік, на якого був так схожий Юра за життя, батько, який тримався як справжній мужчина, але переповнене нелюдськими стражданнями і болем серце саме якимось чином знаходило шляхи і скупими чоловічими сльозами витікало з очей. Перед очима – повітряні поцілунки матері, які тендітна, зчорніла від горя жінка з німими риданнями щосили посилала своєму синочку у темну безодню могили і хрестила його, як кожна мати хрестить свою дитину, благословляючи у дорогу. І постріли, і луна від гасел «Слава Україні!», «Героям слава!», «Слава герою Юрію!», які порушили тишу старого цвинтаря, і висока могила, в три-чотири яруси завалена живими квітами та вінками, усе цього дня було вікопомним, значущим, гідним пам’яті цієї людини, правдивого Героя.
Щоб краяни краще зрозуміли, яку людину втратила Збаражчина і Україна, зацитую спогади, якими поділилися з нами побратими й колеги Юрія Горайського. Побратим Героя з позивним «Беркут» розповів, що познайомився з Юрою ще в квітні минулого року, коли Юрій Горайський, ще будучи головою райдержадміністрації, як волонтер допомагав українським військовим у зоні АТО, зокрема і їхньому спецпідрозділу. – Юра був надзвичайно світлою людиною, доброю та веселою. Усі хлопці його любили і з нетерпінням чекали на нього. Кожного разу, як він заходив в кубрик чи намет, від його щирої й добродушної посмішки усе довкола наповнялося непідробним теплом та світлом, – каже він. Військовослужбовець згадує, як під час чергових відвідин їхньої частини Юра скинув свої власні берці і віддав солдатам, коли дізнався, що хлопцям нема в що взутися, щоб йти на завдання. – Він був дуже простий, ніколи не нарікав ні на умови, ні на харчування, ні на втому від тренувань. Жодного разу не чув, щоб Юра говорив, що йому чогось бракує. Юра не любив позивні, котрі військові придумують для кожного бійця, і просив, щоб його називали просто Юрою, і більше ніяк, – згадує спецпризначенець.
А ще Юра дуже любив каву, міцну чорну каву. За словами «Беркута», незважаючи на таку пристрасну любов до кави, Юра ніколи не пив її сам, а лише в компанії, приготувавши гіркий напій спочатку усім побратимам, лише після цього він заварював собі. – Перед виходом на завдання Юра теж пив каву. Пам’ятаю, як побачив його й питаю: «Юра, а де кава?», – а він посміхається і витягає з кишені кружку. Дуже добрий, хоробрий та чесний він був, неможливо словами описати, яка це чистої води людина була. Юра не любив суперечок і мав унікальну здібність миротворця. Кількома словами він міг зупиняти будь-які сварки, після його посмішки та слів конфліктна ситуація дивним чином сама себе вичерпувала, неприязнь моментально зникала, – ділиться спогадами про побратима «Беркут».
Життєрадісністю та оптимізмом Юра Горайський запалював серця усіх, хто був поруч з ним, його харизма не залишала нікого байдужим. Побратим Паша із Чернігова зізнається, що хоча знав Юру не так давно, але на все життя запам’ятав його посмішку. – Юра був дуже світлим, він заряджав усіх своїм позитивом, ніколи не скаржився, що він не в настрої, був завжди усміхнений. Юра для мене – це Усмішка. Людина велика у всіх сенсах і надзвичайно сонячна. Він не хотів просто спостерігати за війною, а як справжній воїн, вирішив сам безпосередньо взяти участь в захисті своєї держави і народу, – вважає побратим.
Володимир Голоднюк розповів, що Юрій Горайський був одним із засновників волонтерського руху на Збаражчині. – Збараж невеличке місто, тому усі один одного знають, був знайомий з Юрієм і я. Та краще взнав, що він за людина, лише тоді, коли, працюючи в райдержадміністрації під його головуванням, ми почали більше спілкуватися та співпрацювати як волонтери. Важко говорити про Юру в минулому часі, таких людей більше немає, – важко переживає втрату друга голова районного Штабу національного спротиву.
Теплі спогади про Юрія Горайського залишилися і у волонтерки Штабу Іванки Козири. – Познайомилася з Юрієм Володимировичем насамперед як із волонтером. Те, що Юрій – очільник РДА, дізналася набагато пізніше. Мої уявлення про людину на керівній посаді були просто розтрощені. Вбивала наповал його простота, добродушність, порядність, манера з гідністю знаходити вихід із будь-якої ситуації. А ще мудрість та стриманість… І як би не було прикро – посміхався. Та були миті, коли посмішка зникала з його обличчя. Коли повідомили результати експертизи ДНК, яка підтвердила, що загинув Тарас(Михальський – авт.)… Коли розповідав людям на могилці Андрія(Чабана – авт.), що в Україні не братовбивча війна, а війна із великим агресором, який називав себе колись братнім народом… Вмів підтримати в хвилини розпачу. Але щиро. Не підробно. Не для фото. Мама Андрійка вчора згадувала, як співчував їм і підтримував, коли їхня сім’я осиротіла – коли війна забрала єдиного сина… В цьому і була його сутність – жити по канонах правди, порядності та людяності. Тому не кидав даремно слів на вітер, бо добре знав ціну даного слова. А ще не боявся роботи. І коли потрібно було носити клунки із формою, коробки із берцями чи просто поміняти електричну лампочку в Штабі – допомагав, не дивлячись на посаду…
P.S. Шкода, що Небо забирає найкращих. Пам’ятаймо, що разом із власним ми проживаємо і їхнє життя, тож будьмо вдячні Героям та гідні їхнього подвигу. І щоразу підносячи погляд до неба, не забуваймо, що звідти нам у душі дивляться очі Героїв.

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *