Бібліотекарі відзначили ювілей Каменяра

 

Геніальний і простий, звичний, та все ж недосяжний, широко знаний, та не до кінця зрозумілий – це усім відомий велет духу Іван Франко. 160-річчя з дня його народження, яке відзначаємо цьогоріч, – добра нагода краще пізнати видатного українця та усвідомити суть його надзвичайно вагомого внеску в скарбницю світової культури.
Літературне свято, приурочене цій непересічній людині, яке відбулося у середу, 7 вересня, у читальному залі районної бібліотеки для дорослих, стало черговою сходинкою на шляху до відкриття багатогранної особистості Каменяра. Організатори свій захід так і назвали «Велич особистості».
Щоб вшанувати поета, прозаїка, драматурга, вченого, літературного критика, публіциста, громадського діяча, зібрались бібліотекарі району, поети, вчителі, які цікавляться Франковою творчою спадщиною. Ведучі свята бібліотекарі Тетяна Стахів та Мар’яна Шмігель провели слухачів стежками нелегкого життя Івана Яковича, директор Централізованої бібліотечної системи Оксана Бойко та запрошені гості додали ряд фактів-ниточок, що пов’язують видатного діяча із Збаражчиною та місцевими мешканцями. Розповіді супроводжувалися слайдами, фільмами, а ще була лірична ніжна пісня на слова Франка «Ой ти , дівчино, з горіха зерня» у чарівному виконанні учениці першої міської школи Насті Попельовської .
Іван Франко – другий після Тараса Шевченка письменник, який своєю творчістю підтвердив світове значення української культури, підніс її міжнародний авторитет. Інститут літератури НАНУ свого часу видав 50-томник письменника, але, як виявилось, що потрібно видати ще стільки ж. Доробок Франка – 6 тисяч творів, у яких автор постає не лише як поет і письменник, а й драматург, літературний критик, фольклорист, етнограф, історик, філософ, публіцист, перекладач. В історію рідної літератури він увійшов як масштабний художник-реаліст, блискучий новатор форми, помітний реформатор мови, літописець народного життя, стійкий борець проти національного та соціального гноблення. Найзначніші здобутки української літератури і громадської думки другої половини 19 і початку 20 століття передовсім пов’язані з ім’ям Івана Франка.
Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Галичині у сім’ї відомого коваля. Ріс допитливою дитиною, роботящим, товариським, залюбки допомагав батькам господарювати. Любов до рідної пісні перейняв у співучої матері. У шість років Івася віддали до школи у сусіднє село, звідки родом була його мати, оскільки тамтешня школа вважалася кращою, ніж у Нагуєвичах, потім Франко переходить до так званої «нормальної» школи при монастирі в Дрогобичі, а згодом – до Дрогобицької гімназії. Вчився легко, був від природи дуже здібним, мав надзвичайну пам’ять. «Шевченка я вивчав майже всього напам’ять (а пам’ять у мене була така, що лекцію з історії , котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)», – згадував письменник в автобіографічному листі.
Доля змалку випробовувала Івана. Коли йому було дев’ять років, помер батько, у сім’ю прийшов вітчим – працьовитий добрий чоловік, він доклав усіх зусиль, щоб хлопець здобув освіту. У 16 років Франко втратив матір, вітчим одружився вдруге.
Завдяки своїм особливим здібностям до наук Іван Франко єдиний серед дітей у родині здобув освіту. Великий вплив на формування Франка мали його рідні – тато Яків, мама Марія Кульчицька, яка походила зі шляхетської родини Кульчицьких ( герой віденської облоги Юрій Кульчицький прославив сім’ю , був одним із засновників кав’ярні у Європі), бабуся Людвіка Кульчицька, в якої майбутній письменник проводив багато часу в сусідньому селі Ясениці. Франкові пощастило з учителями, які показали йому правильний шлях розвитку. Батьківська кузня, про що він згадує в оповіданнях, – це був той осередок демократизму , де збиралось дуже багато людей і всі вільно висловлювались, а батько ставився до всіх по-людськи. Це була перша школа, де він отримав уявлення про світ – гуманістична школа на морально-етичних високих засадах. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя», – писав той , хто висвітив цим вогнем найтемніші куточки життя народу, змалював їх перед цілим світом. Крім того, він збагатив своєю працею багато галузей європейської науки.
Довелось Франку зазнати і тюремних злигоднів. Вперше його заарештували у липні 1877 року. «У в’язниці, – згадував Іван Якович, – не знаю чому – ставились до мене з особливою суворістю. Запхано мене до найгіршої камери, до злодіїв, убійників та інших звичайних злочинців. Протягом дев’яти місяців, проведених у тюрмі, сидів я переважно у великій камері, де перебувало вісімнадцять-двадцять вісім злочинців і де я , слабий на груди, з бідою добивався привілею спати під вікном… прокидався майже завжди з повним снігу волосся на голові». Потім був другий , третій арешт. Політично ненадійного І. Франка реакційні кола Галичини не допускали до університетської кафедри, хоча після здобуття у Відні ступеня доктора філософії він мріяв про посаду викладача Львівського університету.
Літературною діяльністю почав займатись у 18 років, надрукувавши в журналі «Друг» свої перші вірші. Книжки були його великим захопленням ще з Дрогобицької гімназії, відколи почав збирати власну бібліотеку. У Львові його бібліотека була кращою , ніж у львівських професорів. Сьогодні бібліотека поета зберігається у Києві, а список книг сягає двох томів.
Через складні історичні обставини Франку доводилося творити у штучно розколотій на Малоросію і Галичину Україні, які входили до двох імперій, де жорстоко переслідувалась культура і мова корінного етносу. Він був відірваний від своїх східноукраїнських побратимів по перу, і, хоча жив на власній землі , у Львові, мав недоброзичливе, вороже оточення. Проте Франко з глибокою вірою у свою високу місію перед рідним народом, невтомно боровся віршованим та прозовим словом, писав чарівні казки для малят, насичені актуальними проблемами сучасності романи і п’єси для дорослих, вів науково-дослідну і журналістську діяльність, і скрізь, до чого тільки торкалось його перо, залишав яскравий слід. Він володів 14-ма мовами і міг ними писати. «Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть! Силу рукам дай, щоб пута ламати, Ясність думкам – в серце кривди влучать, Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать!» – писав поет.
Розповідаючи про видатні заслуги Франка, ведучі не обминули і його людських пристрастей. Зокрема, трьох шалених, проте нещасних закоханостей, які вилились у його збірці віршів «Зів’яле листя». Поет визнавав, що книга має «біографічний ключ». То ж не випадково так запала у серце українцям пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» , де поет пише, «чом твоє серденько – колюче терня? Чом твої устонька – тиха молитва, а твоє слово остре, як бритва?…Ой ти ,дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!» Або пригадайте інший вірш, який став піснею. «…Чого являєшся мені у сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, ідеш по вулиці – минаєш, Вклонюся – навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні…»
Франко любив одяг строгого кольору, майже завжди носив вишиванку. Саме він запровадив тренд одягати вишиту сорочку разом із діловим костюмом, ми можемо його бачити у такому вбранні на 20-гривневих купюрах.
Ніч з 27 на 28 грудня 1916 року була для Франка останньою. Помирав самотнім. Поруч не було ні дружини, ні дітей, лише біля ліжка куняли ті , що доглядали за ним. Він навіть не спромігся придбати на смерть ні взуття, ні білизни, ні костюма. Першим , хто відвідав Івана Франка на смертному одрі, був його приятель, польський учений Генріх Бігеляйзен. Він побачив Франка, який лежав на ліжку на соломі, прикритий дірявим простирадлом. По місту бігали жінки-самаритянки , аби дістати небіжчику бодай якийсь одяг. «Ідіть, ідіть, – говорив своїм учням у школі Генріх Бігеляйзен, – щоб ви запам’ятали собі до кінця життя обличчя цього великого чоловіка! Ви не гідні були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще подбати про нього за його життя і по його смерті». Поховали Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові.
Попри те, що у ці дні вшановують 160-літній ювілей Франка, є багато франкознавців і наукових інституцій, названих в його честь, досі ані життя, ані твори митця не є глибоко осмислені, – так вважає Надія Франко, правнучка Івана Франка.
У радянський час влада формувала стереотипи про Франка, які б відповідали її ідеології, кращі твори письменника не були бажані для читання та дослідження, з Франка зробили атеїста, а він відвідував богослужіння і співав у церковному хорі, відчував релігію і Бога, що відчутно у його працях. «Франка потрібно вивчати довго. Є багато творів Франка, вони прочитані і вивчені, але не проаналізовані. А на сьогодні є дуже актуальні», – вважає Надія Франко.
Нині найбільший архів Івана Франка зберігається у Києві (хоча сам письменник заповів його Науковому товариству Шевченка у Львові). Частина документів була знищена під час радянської окупації Галичини. Франкознавець Святослав Пилипчук сподівається, що вдасться колись видати повне зібрання творів Франка, і що буде франковий архів в електронному варіанті.
Життєві стежини Івана Франка тісно переплелись із Збаражчиною. Місцеві мешканці чотири рази висували його кандидатом до австрійського парламенту, правда, жодного разу він туди не пройшов, у 1895 році був тут Франко на народному віче, приїжджав у Залужжя, Базаринці, Добромірку, Тарасівку. Про ці факти та інше згадували вчитель української мови та літератури Доброводівського ліцею, франкознавець Марія Назар, поет Володимир Кравчук, вчитель, одна із засновниць музею І. Франка у Збаразькій ЗОШ №2 Ніна Марцинишин, поет-гуморист Юрій Заяць. Кожен з них поділився своїми знаннями , вартими окремих статей, про мало відомі сторінки біографії поета, його знайомства зі збаразькими мешканцями. Проте, як відзначила Ніна Марцинишин, яка керує секцією географії Малої Академії Наук, є ще багато недосліджених та нез’ясованих фактів, пов’язаних з перебуванням Франка на Збаражчині. Тому необхідно їх визбирувати по краплинах і передавати до шкільного музею, який є єдиним у своєму роді. Такі унікальні і цінні відомості служитимуть чудовим поповненням музейних експонатів, що зберігають пам’ять про нашого великого Каменяра. А долучитись до цієї важливої роботи мають і бібліотекарі району, і всі небайдужі його мешканці.

Ірина СИСКО

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *