• sea-ocean-beach-coast-sand-mountain-slope-stones-woman-horizon-sky-clouds-surf
  • mini_5
  • 109917

Переселенка

Ольга здригнулася, коли, проходячи повз гурт сусідок, почула слово «переселенка». Це не вперше воно якось коробить її душу. Бо хто ж вона сама? Емігрантка, іммігрантка, переселенка?!
В обличчя війнув поривчастий вітерець. Він тут дошкульніший, ніж в Аргентині. Там вона народилася, в самому Буенос-Айресі. Спинаючись на ніжки, чула такі різні слова, що означали ті самі предмети, ті самі поняття. На вулиці –іспанською, вдома – українською. Довідалась, що її батьки – Василь та Марина – народились у далекій Україні, про яку так часто розмовляють, згадують своїх батьків, рідних братів та сестер. І красносільські ясени, і оксамит смерек вздовж рідного подвір’я, і яблуні, й порічки, так плекані батьком, і живопліт. (Цупкий, живучий, до речі, аж до наших літ).
У родині було шестеро малечі. Виростали – жити ставало важче: обмаль поля. Батько Петро їздив у Америку, тяжко працював, докупляв землі, лісу, а все ж не вистачало…
Найстарша Марина із чоловіком Василем вирішили підсобити рідним. Разом з маленьким Тарасиком опинилися далеко за морем. Надіялися на краще життя. Воно справді стало кращим. Народилася донечка Оля. Вже й за 14 їй. А додому все тягло, як і раніше. Почули, що і в ріднім післявоєннім краї жити стало легше, а ще й у газетах начиталися про такі дешеві ціни на зерно, продукти…
Вирішили батьки: «Повертаємося додому».
Ой, як не хотілося Олі і Тарасові кидати звичний і рідний для них спосіб життя, товаришів, подруг! Однак проти волі батьків не пішли.
Спершу все було цікавим, особливо морська подорож. Сонце зігрівало незнайомі надії, було теплим і ласкавим, як удома, в Буенос-Айресі. Прудкий вітер мчав по безмежному морю і брижив спінені хвильки. Та через годину море знов ставало тихе і гладеньке, як скло. Нові враження тривожили і водночас вселяли надію.
Зустріла їх рідня. Теплі обійми і водночас засторога: «Не поспішили? Ми ж натякали у листах…»
Прихистила сім’ю у себе у двокімнатній державній квартирі рідна сестра Євгенія з чоловіком Василем. Їхня дочка навчалася в університеті.
Оглядаючись навколо, Марина поступово почала помічати велику різницю між тим, як жили люди в Україні, і тим, що про це життя писала тодішня преса. Ой, чи не помилились вони? І справді. Гірко помилились, бо з великими труднощами домоглись квартири, роботи. Олі довелось іти у вечірню школу, аби вдосконалювати тепер уже рідну українську мову, бо навіть родичі, слухаючи її, усміхалися: таким незвичним був той іспанський акцент. Тарасові було легше: йому, повнолітньому юнакові, слюсарю-умільцеві, зраділи на заводі в Тернополі. Тільки дивувався він, як ще на таких станках люди працюють. «Допотопні», − казав він.
Час йшов. Тарас одружився. Оля вступила в Київського інституту іноземних мов на іспанський відділ. От де було їй легко! Викладачі іноді консультувались з Олею, особливо під час вивчення усталених мовних зворотів. Під час канікул працювала стюардесою на авіалініях, де потрібна була іспанська мова.
Помалу звикали діти до України – неньки батьків. Тарас жив у Тернополі. Олю залишили працювати у Києві. Батька не стало. Материне серце вболівало за обох дітей, та найбільше за Олю. Чи не схибила вона, відірвавши дочку від рідного тій Буенос-Айреса? Адже пам’ятає, скільки з самого початку натерпілася її дитина. То одяг не такий, то не так танцює на вечірці. Рок-н-рол! Та за нього мало що не потрапили з братом у міліцію…
Та з часом Марина бачила, що все улягається. Ольга забрала її до себе в Київ. Увечері виходили на прогулянку по Хрещатику, довго стояли над Дніпром – емігрантка й іммігрантка. Одній було тут, як буває вдома,- світло й радісно. Перед очима другої часто зринали спогади з життя рідного аргентинського міста, і туга в сердечку звела там місцину, до якої вона поверталася юним дівчам в уяві, а вголос… вголос не хотіла смутити мамину душу.
…Ольга викладає в ліцеї іспанську мову. Бачила її недавно. Після екзамену вийшла з аудиторії з букетом улюблених чорнобривців, міцно тулячи їх до серця. Невже щаслива?! Мабуть, таки щаслива, бо саме мови – іспанська й українська – той місточок, що єднає її юність і доросле життя.
Однак я здогадуюсь, чому те мигцем почуте «переселенка» викликає у неї гіркі спомини. Адже теперішні переселенці теж покинули свою оселю, майно, рідне подвір’я, вулицю, село чи місто, знайомих і опинились у нелегких обставинах. Через неоголошену війну знову слово «переселенець» посіло неабияке місце у суспільстві. Переселенець, та уже не з власної волі. Їй жаль цих людей. − Коли виникає одна проблема – мовна, − каже вона, − то української мови можна навчитися. − Адже сама переборола складніший мовний бар’єр. Головне – спокій і мир.
Дамокловим мечем нависло над Україною питання коли ж та клята війна закінчиться? Коли люди повернуться в рідні гнізда, як повертаються лелеки весною… Чи то застрягнуть надовго?
Ніхто не дає відповіді.
А слово переселенець гнітить не лише Ольжину душу, а озивається у серцях тисяч співчутливих людей. Та й переселенців тепер не одна сотня тисяч… У їхніх серцях жевріє, теплиться надія на повернення до рідних домівок.

Олена РУТЕЦЬКА,
м. Збараж

Поширити статтю:

RedTram

Погода, Новости, загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *