Ярослав Перчишин написав книжку про повстанський рух у Вищих Луб’янках

30 березня в читальному залі Збаразької центральної бібліотеки відбулась презентація книги Ярослава Перчишина «Сповідь моїм землякам». Видання цієї книги відбулося з нагоди 75-ї-річниці створення УПА та проголошення 2017 року роком УПА в Україні. Напередодні, 29 березня, пан Ярослав стрічав свою 85-у ювілейну весну. Це подвійне свято зробило захід більш урочистим, щемливим та родинним.
Привітати нескореного націоналіста із знаковими подіями у його житті прийшли побратими й однодумці з Братства ОУН-УПА, громадсько-політичні діячі краю та області, з якими пан Ярослав разом боровся за українську національну державу, представники влади міста та району, рідні та друзі. Завдяки скайп-зв’язку на презентації батька змогла побувати і його донька Ольга з далекої Америки. Багато теплих слів, грамот, подарунків, переважно книг, подарували того дня ювіляру усі, хто поважає і цінує те, що він зробив для України. За його невтомну й багаторічну боротьбу за утвердження української держави присутні на заході ініціювали звернення до органів місцевої влади, аби ті підтримали громадську ініціативу збаражан і посприяли, щоб пан Ярослав отримав державну нагороду орден Свободи.
За словами Ярослава Перчишина, до написання книжки його спонукало те, що вже гине за Україну не перша Небесна сотня, а про «підземну сотню» забувають, час минає, все йде у небуття. Пан Ярослав провів історичні паралелі із сьогоденням. Як і майже століття тому, так і нині, світ не спішить допомогти українцям. Тоді, у п’ятдесяті, крім Чехословаччини, жодна країна тогочасної Європи не прийняла бандерівців, які шукали порятунку від совітів. А брати-європейці завезли упівців у радянську зону й передали чекістам, а ті люто мордували та знущалися з них. – Ми були подопкані, знівечені, обпльовані окупаційною владою, обізвані зрадниками Батьківщини, але не скорені. Наші вороги думали, що не буде українців, земля буде їхня. Така наша доля, бандерівці показали усьому світу, що Україна є, а українці готові вмирати за неї, – розповів пан Ярослав. – Так само, як у безвість пішла радянська влада та комуністична партія, здолаємо і російський шовінізм, і знищать путінський режим не міфічні бандерівці, якими так лякають росіян, а російська молодь, яка вже розуміє, що їхні керівники – варвари, гірші за нацистів, бо нищать свій народ, – переконаний Ярослав Перчишин.
Незважаючи на свій поважний вік та важкі випробовування, які випали на його долю, він не розчарувався у житті і з надією та оптимізмом дивиться у майбутнє, просячи нас бути активними і національно свідомими – справжніми й досконалими українцями, які національні інтереси поставлять вище персональних амбіцій та добробуту.
Особа Ярослава Перчишина не потребує зайвої реклами, цього сивочолого патріота, постійного учасника усіх громадсько-політичних і культурних заходів, упівця, багаторічного в’язня совітських таборів, активного борця за незалежність України, члена Конгресу Українських націоналістів, Всеукраїнського братства ОУН-УПА добре знають не лише на Збаражчині, а й далеко за її межами. Ярослав Перчишин – людина непроста і для багатьох некомфортна. Його переконання можна поділяти, чи ні. Але він прямолінійний і постійний у своїх націоналістичних переконаннях, вимогливий насамперед до себе і до інших. За ці якості його любили і ненавиділи, але він ніколи не був перекинчиком, політичним флюгером. Він завжди знав, чого хоче – українську національну державу, вільну і незалежну, і це сильне бажання і тверда віра відкривала перед ним двері та серця.
Йому дійсно боліла Україна, але не так, як більшості вітчизняних політиків – чітко за розкладом, перед мільйонною аудиторією глядачів на ток-шоу, чи на партійному з’їзді, під час передвиборчих перегонів, а насправді. Можливо, через те, що цю любов до рідної землі всотав разом із молоком матері, і не на словах, а на ділі постраждав за неї, віддав найкращі й найпродуктивніші роки свого життя мордовським та уральським таборам суворого режиму, засуджений за антисовєтщину й затаврований, як ворог народу, він не зламався, бо від роду був сильним духом і нескореним.
Символічно, що пан Ярослав народився і презентував власну книжку у числах, на які щороку припадає Великий піст – час молитви і посту, коли боротися із спокусами стає найважче, час сповіді і покути. Такою ж страдницькою дорогою на власну Голгофу сходив і він. Наскільки щирою та правдивою вийшла його сповідь на сторінках власної книжки, судити кожному читачеві, перечитавши спогади пана Ярослава.
Попри невеличкий формат та кількість сторінок, у ній навіки закарбована пам’ять про десятки людей, справдешніх героїв України, про життя і побут його односельців з Вищих Луб’янок, про їхню долю, про те, як ця доля конкретної людини перегукувалася й наслідувала трагічну долю України, про людський вибір між добром і злом, між героїзмом, честю, й підлістю і запроданством. Великою підмогою стане «Сповідь моїм землякам» і для краєзнавців та усіх, хто цікавиться історією Збаражчини. Завдяки світлинам, які розміщені наприкінці книжки, багато збаражан зможуть впізнати своїх близьких і далеких родичів і взагалі, прочитавши спогади учасника та очевидця тих буремних подій, краще зрозуміти нашу історію.
– Для мене велика честь і хвилювання бути на такому заході – презентації вашої книги, адже перед нами частина вашої душі і серця. Ви, як той граніт, фундамент, на якому тримається українська державність. Дивлячись на вас, ми стаємо сильнішими, бо допоки є такі люди, що присвятили своє життя Україні, до тих пір Україна буде, бо саме на таких людях вона і тримається. Спілкуючись із старшими людьми, які пережили великі випробування і біль, помітив, що вони ніколи не нарікають на труднощі,а з надією дивляться у майбутнє. І це для мене наснага, – зізнався Роман Полікровський і презентував пану Ярославу подарункове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.
Вишиту бісером картину, на якій закарбовані слова Степана Бандери, разом із привітаннями від депутатського корпусу подарувала ювіляру голова районної ради Світлана Боднар. – Степан Бандера для вас завжди був дороговказом, а його слова надихали до боротьби з окупантами, нехай цим вишитим на картині словам провідника української нації знайдеться куточок у вашій хаті, – зазначила голова райради. – У цій книжці кожен може побачити вашу оголену душу, яка гірчить спогадами, адже скільки вам довелося вистраждати, пережити, перебороти. Ви вірили завжди, що Україна буде, що дочекаєте такої України, щоб вам розпирало груди від гордості за свій народ, що українці нарешті перестануть бути чухраїнцями.Тож нехай ваша скрипка ще довго грає.
Моральним авторитетом та ядром української нації назвав пана Ярослава керівник апарату Збаразької РДА Павло Житко і теж побажав ювіляру довголіття, щоб він міг якомога більше передати знань про те, як будувати незалежну Україну, молодому поколінню.
Через те, що проніс вогонь боротьби через усе своє життя, прикладом для наслідування нинішнім патріотам є пан Ярослав і для депутата обласної ради Богдана Бутковського. – Дуже важливо, що досвід минулого надихає до боротьби сьогоднішнє покоління бандерівців та оунівців. «Сокілець» переконався в цьому на власному досвіді, перебуваючи у зоні АТО, де воював у добровольчому батальйоні «Дніпро-1» . – Східні українці дивляться на нас з надією. Західна Україна для них –– П’ємонт українського відродження, – відзначив боєць.
Спішити любити Україну і жити для неї, так як це робив усе своє життя Ярослав Перчишин, процитував поетичний заповіт Василя Симоненка отець Михайло Бедрій, і назвав ювіляра великим українцем, який пройшов Сибір, де були сильні морози, але не скорився і повернувся до рідних Луб’янок, продовживши свою боротьбу за незалежність і волю рідної землі. Луб’янецький священик подарував пану Ярославу книжку іншого священика Йосипа Будая, який з реколекціями приїжджав до Збаража кілька тижнів тому.
Пригадали своє знайомство з Ярославом Перчишиним і те, як ця зустріч вплинула на їхнє подальше життя і боротьбу, колишній директор тернопільського музею репресованих Ігор Олещук, громадська діячка збаражчини Наталія Солдатенко, Володимир Гульовський, Петро Напованець, голова районної управи Братства вояків ОУН-УПА Ярослав Брега. Від імені родини ювіляра вітали донька Ольга та син Роман. Пані Ольга з далекої Америки, дякуючи найріднішій людині за підтримку, любов і доброту, вважає себе щасливою людиною, бо має живих батьків. – Часто кажуть, що легко любити Україно здалеку, але це не так. Будучи за тисячі кілометрів від рідного дому, ми завжди молимося за неї і допомагаємо чим можемо. Там, на Заході, ми намагаємося поширювати нашу культуру, традиції, церкву, щоб люди в світі знали, що є така держава, є Україна, що є такий народ – українці, який досі виборює і захищає свою незалежність.
– Історія держави складається з маленьких історій міст, сіл, родин. Історія має специфіку повторюватися, хтось через десятиліття візьме в руки написану татом книжку і згадає і порівняє те, що відбувалося в сорокових-п’ятдесятих роках минулого століття, коли молоді хлопці та дівчата у лавах УПА боролися і вмирали за Україну, і як нині такий же самий цвіт нації боронить рідну землю на Сході від московських окупантів, – переконаний син Ярослава Перчишина, Роман.
За копітку роботу з редагування та випуску книги ювіляр подякував усім, хто до цього долучився – голові районної ради Світлані Боднар, директору Збаразької ЦБС Оксані Бойко, завідувачу методичним відділом Тамарі Кульпі, бібліотекарю Галині Бондар, громадській діячці Лесі Яременко. Для пана Ярослава звучали пісенні дарунки у виконанні солістів РБК Любові Шарко та Марії Вітенько, хору Братства ОУН-УПА. З особливим трепетом слухали пісню «Лети, моя думо, в далеку дорогу», записану від уродженки Луб’янок Марії Булковської. Під час презентації присутні переглянули відео зі світлинами з родинного архіву Ярослава Перчишина та відеопрезентацію тих трагічних сторінок історії села Вищі Луб’янки, про які автор пише у своїй книзі. Ведучими заходу були Оксана Бойко, Наталія Сенчишин, Мар’яна Шмігель,Тетяна Стахів.

 

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *