Любов до України не згасла навіть через шість поколінь

Минулої суботи, 20 травня, Вищі Луб’янки зустрічали поважних гостей: уродженця села, який живе у Києві, академіка Богдана Будзана із сестрою Галиною Будзан та його родичів з Канади, які нещодавно віднайшлися на далекому континенті.
Тож місцеві мешканці не лише раділи земляку, з яким було що згадати, а й іноземцям, рід яких бере початок саме з Вищих Луб’янок, і які спрагло вбирали в себе усе побачене й почуте на батьківщині їхніх предків. Цікавість молодих канадок була напрочуд щирою, адже багато про що вони ще ніколи не чули, не бачили і не сподівались побачити. Програма відвідин була насичена як приємними враженнями, так і досить болючими та хвилюючими. Приїхали до України за покликом крові дві прапраправнучки Ксенії Будзан. Ксенія Будзан – це сестра Клима Будзана, який в свою чергу був дідом усім відомого на Збаражчині Богдана Павловича Будзана. Студентки Аманда та Емі разом із дідусем, Миколою Кристаловичем, який також має українське походження, тут уже не вперше, проте, коли постав вибір, куди поїхати під час відпочинку, не задумуючись, обрали Україну. До того ж їм хотілось якнайшвидше познайомитись із родичами, яких віднайшли завдяки листуванню Богдана Павловича з правнуком Ксенії Будзан Аароном Сісеттом, що живе у Німеччині.
Відкриттям для дівчат стали розповіді селян про загибель у 1949 році двоюрідних брата і сестри Богдана Павловича від рук енкаведистів. Викрили їхню криївку, що розміщувалась у шпіхлірі на подвір’ї, де жили Будзани, завдяки доносу «доброзичливця». Якби не запроданець, усе б обійшлось, адже у сховку була подвійна стеля, тому, оточивши усю вулицю, карателі з першого разу не зуміли віднайти відважних борців за вільну і незалежну Україну. Коли підпільників виявили, розпочався бій, що тривав три години. Смертю хоробрих тоді загинули Михайло Чепіль, Ярема Резнік, Теодор Слободян, Михайло Будзан, Ганна Будзан, Марія Яворська, Михайло Богай. Батько двох загиблих молодих людей господар обійстя Іван Будзан, не витримавши горя, тяжко захворів та невдовзі помер.
На знак шани та вдячності до героїв земляки встановили на місці цієї трагедії у 50-у її річницю пам’ятний хрест, на якому виписали слова: «Солодше нам у бою умирати, ніж в путах жити, мов німі раби». Біля цього місця гості разом з місцевими мешканцями, церковним хором, отцем Назарієм помолились за душі тих, хто віддав життя за вільну Україну, вислухали розповіді представників старшого покоління, яким є що сказати молоді, зокрема почесного голови районної управи Братства ОУН-УПА Ярослава Перчишина.
Під враженнями від почутого, гості помандрували до місцевої школи, де їх дуже гостинно з хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустріли чарівні учениці. Канадці не одразу оговтались від несподіваної уваги, не знаючи, що робити у такій ситуації, навіть злегка розгубились, що, як виглядає, їм зовсім не властиво, бо загалом почувалися цілком вільно і впевнено. Давня українська традиція зустрічати гостей хлібом, збережена від дідів-прадідів, неабияк припала дівчатам до душі, які охоче посмакували свіжою випічкою. Далі їх чекало ще чимало сюрпризів: вітання сільського голови Надії Біловус, чудовий патріотичний виступ місцевого хору, чоловічого ансамблю, танцювальний номер, як дарунок від школярок. Представив школу, яка через два роки святкуватиме 50-річний ювілей, з допомогою відеофільму та розповів про її сьогоднішні успіхи молодий директор Іван Совик. Юні канадки зацікавилась класними приміщеннями під час екскурсії кабінетами, спортзалом, навіть фотографували таблиці з перекладом українських слів на англійську, бо дуже хочуть оволодіти мовою своїх українських предків. У боргу гості не залишились. Аманда та Емі заспівали дуетом пісню двома мовами – українською та англійською, чим дуже зворушили слухачів, а на завершення подарували для потреб школи газонокосарку, яку придбали спеціально для місцевого стадіону, який нещодавно облаштований поблизу шкільного приміщення.
Не з порожніми руками приїхав до земляків і Богдан Будзан. Спеціально для шкільної бібліотеки він подарував цілий комплект творів популярного письменника із Закарпаття, свого товариша Мирослава Дочинця, який творить задля розвитку людської душі, щоб допомогти українцям жити у цьому непростому світі в радості, мудрості і благості. Богдан Павлович також запросив земляків до подальших пошуків родичів, які порозкидані світами і загубились у часі.
Прощаючись із гостинними луб’янчанами, Микола Кристалович висловив своє сильне зворушення зустріччю з українськими щирими людьми, традиціями, був вдячний їм за можливість ще раз торкнутись національних цінностей. Йому, як колишньому вчителю з 40-річним стажем, приємно бачити, що місцеві учні прагнуть навчатися, а школа робить впевнені кроки вперед, осучаснюється, покращує умови як для вчителів, так і для учнів. – Ми радіємо, – сказав 86-річний канадець, – що зараз маємо можливість спілкуватись, їздити одні до одних, добре, що закінчились ті страшні часи, коли вас не пускали до нас, а нас до вас. Ми маємо нагоду зустрічатись з родичами, переймати вашу пісню, мову, традиції, які починаємо забувати, а молодь іноді й зовсім не знає. Нашим предкам, які переселились до Канади у 1900 році, було непросто будувати життя на новому місці, за перше житло їм слугували намети з гілок та дернини. Вашим предкам тут, на батьківщині, було ще важче, дехто пережив страшні трагедії, переслідування. Наш народ все ж вижив і заслуговує на гідне майбутнє. І ми, де б не жили, мусимо зберігати пам’ять роду, незнищенні традиції та вболівати один за одного, за рідну Українську державу.
Аманда та Емі, які уже давно вразливими юними серцями відчули справжню любов до Української землі, були в захопленні від усього, що побачили, пообіцяли свої враження докладно передати батькам, друзям, а колись привезти сюди і своїх майбутніх дітей, які мають обов’язково побачити, звідки походить їхній рід, познайомитись з багатою культурою, непростою історією, чарівною природою України.

Ірина СИСКО

Поширити статтю:

RedTram

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *