У Мирослава та Ганни Біркових сьогодні благодатне весілля

 

 

Вона каже на нього «мій Славко», а він до неї звертається лише  «Ганнуся». Він і досі з  неймовірною ніжністю дивиться на неї, а вона жартівливо верховодить. Навіть сідаючи до фотографії,чарівна дружина, як справжня  українська жінка, швиденько висмикує свою руку з-під чоловікової і каже : «Краще нехай моя буде зверху», а він  лише лагідно усміхається і не збирається суперечити. І так уже сім десятків років.

Відколи взяли шлюб Ганна Петрівна та Мирослав Андрійович Біркові, у їхньому домі панує злагода, взаємна любов та підтримка.  – Звичайно, – зізнається пані Ганна, – бували й непорозуміння між нами, але все швидко минало. Ми не з тих, хто довго тримає образу. У чоловіка характер м’який,  а я, хоч не раз і допік мені чимось, старалась поступитись. Адже любила. Хоча ніколи не тримала біля себе силою. Якось після великої сварки сказав: «Піду  від тебе». Я зібрала йому вузлика та й, не подаючи вигляду, що буду за ним шкодувати, відпустила. Він кудись пішов, три дні блукав, але вузлика не взяв. А тоді прийшов по нього, але так йому стало гірко, й каже: «Ні, Ганнусю, не можу покинути тебе, я ніколи від тебе не піду». Ось так і живемо. Один одному продовжуємо вік своєю любов’ю і терпінням.

Терпіння  та витривалості до життєвих негараздів набрались  змалечку. Схожі нелегкі долі, подібні життєві випробування. Обидвоє з багатодітних галицьких родин. Ганна народилась  у селі Курівці Великоглубичецького району (сьогодні – Зборівський). А Мирослав у селі Селиська Рава-Руського району на Львівщині. У їхніх сім’ях було  по четверо дітей. Мирослав втратив матір, коли йому було два рочки, а Ганя залишилась без батька у дев’ять. Працювали з юних літ,  щоб вижити. – Коли помер наш батько  у 1939 році, – згадує Ганна Петрівна, – мені довелось працювати, адже мали  господарку, до п’яти гектарів поля. Прийшли німці, то змушували здавати зерно, молоко, прийшли руські,– знову те саме – здавай  яйця , молоко і навіть шерсть, хто не мав овець, мусів ту шерсть купити,  на так званий контигент. Не давали зерна змолоти, млинів не було, мололи на жорнах. Одного разу німецькі окупанти дали нам за здані продукти чотири метри шовку.  Кравчиня пошила з нього нам з мамою  блузочки. А вони ж  після першого прання  й порозлазились, бо виявилось, що той шовк дерев’яний, одноразовий, для мерців. Уявляєте, яким було наше розчарування, за пошиття ж немалі гроші заплатили. Ото так знущалися з українців і одні, і другі зайди.  Дуже було тяжко.

А Мирослав до зустрічі із майбутньою дружиною уже побував із сім’єю на засланні в Казахстані, бо батько був сотником у війську Січових стрільців. Щоб визволити батька з тюрми, хлопець викликався на фронт, на війну з німецькими загарбниками. Тоді зіткнувся з правдою і підступністю радянської влади. Батька не випустили. Розстріляли  у Львівській тюрмі під час відступу Червоної армії. Фронтовими дорогами з 1943 по 1945-ий молодий боєць Мирослав Бірковий у складі першого Українського фронту пройшов аж до Праги.

– Я був щасливий,– згадує ветеран, – що залишився живим. Віра і молитва зберегли мене у тих страхіттях, пережити які не побажаю нікому. Мабуть, за усе, що мусів витерпіти, доля подарувала мені зустріч із моєю Ганнусею. Коли двадцятирічним юнаком зустрів її вперше, їй було лише  15. Але така була красива, з карими очима, чорною косою, що одразу запала в душу.

– А мені він  з першого разу зовсім не сподобався, – згадує дружина, – Приїхав собі якийсь солдат з братом, я й не дуже звернула на нього увагу.

– Ми, – додає пан Мирослав, – з Ганнусиним  старшим братом Андрієм були демобілізовані і мали першочергове зобов’язання замельдуватися у військкоматі у Великому Глубичку. Приїхав я з фронту до Курівців, бо там жила моя тітка. Тож, вертаючись із військкомату, Андрій запросив мене на вечерю. – Пам’ятаю, – пригадує Ганна Петрівна, – мама наварила тоді гарної бараболі,  ми зробила салат з капусти, знайшлося сто грамів. Старалась вгодити воякам. Я ж лише глянула на них з порога і втекла, стидалася.

Мирослав влаштувався на роботу в Тернополі та час від часу  приїжджав у село, приходив  у гості до Андрія, і поглядав на Ганю. Так тривало цілий рік. Коли дівчині виповнилось 16, наважився відкрити своє серце, – спершу  Ганнусиній  мамі, а тоді й доньці – буде одружуватись. Мама, звичайно, не була проти, бо хлопець їй сподобався, але ж ще надто молоденька донечка, шкода віддавати. Мирослав готовий був чекати. – Побралися ми, коли мені виповнилося 17 років, – каже господиня, – він іще би чекав, але боявся, що хтось випередить, бо інші хлопці почали сватів засилати. Та мені ніхто на був до душі. Волею долі, полюбила лише його. Вирізнявся від односельчан вишуканими манерами, культурою поведінки.

Обвінчалися молоді 28 липня 1947 року, на свято Володимира. Пара вбралася у національні строї.– Я була  у віночку, вишиванці та вишневій  шальоновій спідниці у квітки, –згадує пані Ганна.– У вельонах тоді не йшли заміж. Та й взагалі в той час весілля були рідкістю. Бо з війни прийшли в село лише троє молодих чоловіків, і то тих, яких списали через інвалідність чи непридатність до військової служби, решта були старі. Молодих здорових солдатів залишали на службі в армії ще на сім років після закінченні війни. Ми взяли шлюб в греко-католицькій церкві, яка ще тоді не була забороненою. Тож весілля наше було гарне, наїдків не бракувало, а горілку  тоді пили лише для годиться, дуже мало. Проте, ніхто не сумував. Медовий місяць провели у праці. Спрягли свого коня із сусідським та возили з поля снопи. Одного разу віз перевернувся і ми попадали з тими снопами, ото було сміху, добре, що снопи м’які були і ніхто не травмувався, –ось такий найпам’ятніший момент нашого медового місяця.

Не все у їхньому подружньому житті склалось, як гадалось. Здібна до навчання Ганна мріяла завершити середню освіту, чого не мала змоги зробити раніше. Чоловік підтримував у її прагненнях. Та народження діток, щоденні турботи, переїзди. Життя внесло свої корективи. – Перший синочок Дозик народився у Курівцях,– каже Ганна Петрівна, – другий, Володя– у Копичинцях, а третій,  Юрчик – уже в Збаражі. Переїжджали, бо направляли тата на керівну роботу у друкарні. Трьох дітей виховати було у той час дуже не просто. Держава не допомагала мені навіть копійкою, не платила, бо до народження синів я на державній роботі не працювала. Дитячих садочків достатньо не було, доводилось давати раду самостійно. Не вистачало  у магазинах дитячого одягу.   Навіть було таке, що купувала тканину, розпорювала позичену стару сорочечку і за такою викройкою копіювала  та  шила сорочечку першому синочку. Полегшення настало, коли на початку 50-их років на полицях магазинів побільшало продуктів. Сьогоднішньому поколінню важко уявити, що ми пережили і як виживали. А тепер, вважаю, біди немає.

Окрім виховання діток, пані Ганна встигла на своєму віку і попрацювати у місцевій друкарні та на заводі.

Сьогодні подружжя Біркових, оглядаючись на прожиті літа, самі собі дивуються, мовляв, скільки усього встигли натворити: і дім збудувати, який зводили десять років, і сад виростити, і трьом синам дати вищу освіту. А ще Ганна Петрівна та Мирослав Андрійович активні у громадському житті. Дружина з настанням Незалежності України вступила у Союз українок, а оскільки обдарована неабияким голосом,  то й  співає у хорі союзянок.  Мирослав Андрійович – учасник організації ветеранів війни, у свої 92 роки залишається жвавим, цікавим до життя рідного міста, родини. Мають ветерани восьмеро онуків та восьмеро правнуків, найстаршій правнучці  уже 15 років.

– Зараз, – зізнається пані Ганна, – на схилі літ, відзначаючи сімдесятиріччя спільного життя, благодатне весілля, розуміємо, що любов – це благо, дароване долею, ми щасливі, і просимо Бога, щоб дав ще трохи прожити, побачити, як же і що буде далі.  Хочеться, щоб  нарешті настав мир, так шкода тих  молодих дітей, що гинуть на Сході. Хочеться, щоб кожна сім’я жила весь свій вік у  злагоді, достатку, чоловік та дружина уступали один одному та поважали один одного.

– Щоб любили свою хату, – додає пан Мирослав, – свою родину, своє місто і Україну.

 

Ірина СИСКО

 

 

 

 

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *