У Новому Рогівці вшанували загиблих членів Збаразького Проводу ОУН

 

Мало залишилось тих, що несли хрест на Голгофу, щоб діти, внуки та правнуки дочекалися вільної самостійної України. Більшість з них відійшли уже в Божі засвіти. А ті, хто живуть, з болем і великим жалем розповідають сьогоднішньому поколінню про звитяжно-трагічні часи визвольної боротьби українців  40-50 років  20-го століття.

Усяка історія, давня чи не дуже, може бути сухою і нецікавою, якщо оперувати лише датами, іменами, фактами. А може заструменіти живою енергією, вибухнути полум’ям пристрасті, коли пройде через серця і долі конкретних осіб, учасників і очевидців тих кривавих, жорстоких, але неповторно прекрасних часів боротьби ОУН-УПА за Українську Соборну Самостійну Державу.

У жовтні 2017 року, на свято Покрови, Україна святкуватиме  75-річчя створення Української Повстанської Армії. Це ювілей слави, честі, геройської любові свого народу, надлюдських подвигів, жертви і посвяти за волю України.

Славна  УПА записана золотими літерами  в історії визвольних змагань, це унікальне явище в світовій воєнній історії. Армія без держави, що виросла із серця й душі нашого народу, яка жила народом і боролася за нього, опираючись тільки на власні сили. Її одинокою обороною був густий ліс та темрява ночі.

В УПА ішли добровольцями кращі сини і доньки України в розквіті свого віку, готові на голод, гоніння, рани, муки та смерть. Знову «визволивши» у 1944 році  Західну Україну, більшовики з нечуваною жорстокістю заходились утверджувати московсько-більшовицькі порядки і придушувати народний опір, очолюваний  ОУН-УПА.

Червона комуна доклала чимало зусиль, щоб перетворити людей у рабів, а молодь у пристосуванців, яничарів. Тому націоналісти, керовані Проводом, займалися роз’яснювальною та виховною роботою проти окупантів, будучи уже в підпіллі. Закликали селян саботувати вступ у колгоспи, в які їх заганяла більшовицька влада. Чисельні гарнізони військ НКДБ та МДБ робили щоденні акції-облави на підпільників, які супроводжувалися арештами, вбивствами, грабунком, насильством. Арештованими заповнювали тюрми, Сибір, Гулаги, втоптували в землю їх кістки. Україна стала краєм смутку і жалю.

Саме тим, що боролися за святу справу вільної України, були приурочені пам’ятні урочисті заходи в неділю, 23 липня цього року, в селі Новий Рогівець з нагоди 70-річчя трагічної геройської смерті членів Збаразького районного Проводу ОУН в 1946-1947 р.р..

Вони знаходились у криївці на подвір’ї Теклі Грушки, а саме: Іван Гаврилюк – «Шум» – районний провідник ОУН в 1946-47рр., член товариства «Просвіта», член ОУН з 1938 р., зв’язковий з теренами  Волині, організаційний референт ОУН; Іван Чепіль– «Голуб» – член   ОУН від 1941р., заступник районового провідника з питань пропаганди; Михайло Дячун – «Когут»- член товариства «Сокіл», ОУН, вояк дивізії «Галичина», учасник бою під Бродами, вояк УПА; Марія Сулима – закінчила курси німецької мови і телефоністок у м. Краків по завданню ОУН, членкиня ОУН, секретар-друкарка районного проводу ОУН. Усі вони були жителями с. Вищі Луб’янки. Загалом у селі Вищі Луб’янки загинув 31 повстанець і 4 дівчини. З політичних мотивів було засуджено 71 людину за причетність до визвольної боротьби. Їхні сім’ї вивезено в Сибір.

Та карально-репресивна машина більшовиків працювала – робили облави на підпільників в с. Луб’янки, по всьому Збаразькому району та й по всій Західній Україні. Проте члени підпілля розповсюджували листівки, журнали «Ідея і чин», «Повстанець» та іншу повстанську літературу. Листівки з пропагандою, хто такі бандерівці і за що вони борються, розповсюджували їх члени молодіжної сітки  ОУН-«Юнак». Згадує житель с. В. Луб’янки, політв’язень Ярослав Перчишин, членом якої він став у той тяжкий небезпечний час : «Повстанців висліджували, убивали, вивозили в Сибір… В той час  в колгоспах платили по 150-200 грам зерна за трудодень, на що Провід підготував листівку такого змісту: « Краще  вмерти настоячи, як сконати голодним», – згадує у своїй книзі «Сповідь моїм землякам».

На свято Петра і Павла, 12 липня 1947 року, садиба Петра та Теклі Грушки була оточена гарнізонцями. Вони почали розкопувати криївку, кидати гранати, пропонувати всім здатися. Але ніхто не вийшов з піднятими руками. Всі пострілялися. Пізніше сина господаря заставили повитягувати тіла вбитих і відправили до Збаража під районне КГБ. Згодом закопали у парку у Збаражі. В 1990 брат Марії Сулими, теж політв’язень, приїхав із Бурштина Івано-Франківської області в Збараж і звернувся в РО «Меморіал» та РО Руху про перезахоронення останків сестри та її побратимів. Ще 1948 р. він таємно вночі робив спроби відкопати їх, але йому не вдалося цього зробити. Пізніше його арештували і він відбував покарання в м. Воркута. Після отримання дозвільних документів при сприянні РО Руху та «Меморіалу»,  були проведені розкопки і знайдені останки чотирьох членів Проводу ОУН та ще 19-ти жертв, які неопізнані.

Шостого травня 1990 року відбувся похорон жертв терористичного більшовицького режиму. Чотири труни були занесені у Воскресенську  церкву міста, де відслужили священики заупокійну літургію і чин похорону. Труни несли молоді хлопці на міський цвинтар для захоронення . Вперше в місті замайоріли синьо-жовті і червоно-чорні знамена.

Поховали всіх героїв у спільній могилі, відбувся мітинг-реквієм по тих, хто увійшли в історію України як справжні лицарі. У 1996 р. на їхніх могилах було споруджено пам’ятник і освячено27 жовтня цього ж року, з ініціативи РО Руху. Пам’ятник вражає своєю монументальністю і величчю, мистецьким втіленням.

У 1997 році біля будинку Петра Грушки встановлено хрест і пам’ятну таблицю на місці, де знаходилась криївка-квартира районного  Проводу ОУН 1946-1947р.р.

Після Богослужіння в парафіяльній церкві вірні разом з парохом о. Назарієм, гостями заходу пішли до подвір’я, яке скропили своєю кров’ю 70 років тому члени Збаразького районного проводу ОУН. Була відправлена панахида, вірні щиро зі сльозами на очах молились за упокій Івана Гаврилюка, Івана Чепіля, Михайла Дячуна та Марії Сулими.

З палким словом виступив політв’язень, почесний голова РУ Братства ОУН-УПА, член Проводу Конгресу Українських націоналістів Ярослав Перчишин, бо саме з його ініціативи та членів осередку Конгресу відбувся захід. Він розповів присутнім про звитяжну боротьбу підпільників та українських повстанців на теренах села та району. Накінець закликав присутніх пам’ятати про їхній чин. Адже вони загинули, щоби ми жили у вільній незалежній Україні.

Від Тернопільського обласного товариства політв’язнів виступив п. Ігор Олещук- політв’язень, науковий працівник істориком-меморіального музею, член товариства «Меморіал» і обласної ради товариства політв’язнів і репресованих. Він теж виконував тоді 15-літнім школярем доручення цього проводу, бо за знайдений більшовиками «Звіт» був засуджений на 25 років тюрми, з яких відбув неповні 8 років. Його звіт розпізнали по почерку, і забрали в районне КГБ просто з уроку історії у СШ №1 . Звіти Ігор писав на основі питань, які давав йому заступник провідника- «Голуб», тобто Чепіль Іван. Він співпрацював з проводом з 1945 р., розповсюджував пропагандистську літературу, листівки. Ігор Олещук низько вклонився біля хреста, на місці загибелі героїв.

На урочистостях були присутні  Вищелубянківський сільський голова  пані Надія Біловус, депутати Збаразької міської ради кількох скликань Любомир Пилипчук, члени Конгресу Українських націоналістів, п. Ігор Ломага – активний член товариства політв’язнів і ін.

У вінок шани були виконані пісні хорами «Медобори» с. Вищі Лубянки та Братства ОУН-УПА.

То ж вічна пам’ять і вічна слава тим, що загинули! Хай імена їх заблищать в ореолі слави і хвала!

А їхня могила хай нагадує всім про  тяжку і звитяжну боротьбу за нашу вільну  Україну. Щоб пам’ятали про них! Бо історія наша не підлягає забуттю, бо вона скроплена кров’ю. Пам’ятаймо! Вони померли, щоб ми жили! Слава Україні! Героям слава!

Наталія СОЛДАТЕНКО,

 голова секретаріату РО Конгресу українських націоналістів ,т.в. о.  голови Проводу РО ОУН.

 

 

 

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *