У Пісках та авдіївській «промці» тримають оборону українські Титани

Минулого тижня волонтери Штабу національного спротиву Збаразького району повернулися з чергової поїздки в зону АТО, під час якої відвідали одні з найгарячіших позицій, які захищають українські воїни на Донбасі – у Пісках та авдіївській промзоні.
Позиції, які впродовж новітньої російсько-української війни стали прообразом нескореності українського духу і нації, де відстань до найближчих позицій ворога вимірюється кількома десятками метрів, позиції, де кожен сантиметр прострілюється ворожими снайперами, де немає жодного вцілілого будинку, дерева, де випалена від щільних обстрілів земля, яку покинули і люди, і звірі, і навіть пташки. Там, посеред руїн і металевих каркасів колишніх цехів, як решето зрешечених кулями та вибухами крупнокаліберних мін та снарядів, день і ніч, під постійними обстрілами, тримають оборону українські титани.
У складі групи збаразьких волонтерів, крім керівника Штабу Володимира Голоднюка (позивний «Тотем»), Сергія Лучкіна (позивний «Сокіл»), Юрія Десятника(позивний «Моця») вперше їздив водій обласної ради Валерій Глазунов. Волонтери вдячні Тернопільській обласній раді, яка для цієї поїздки надала збаражанам свій автомобіль, адже волонтерське авто наразі у ремонті. За словами керівника групи збаразьких волонтерів Володимира Голоднюка, він давно хотів відвідати хлопців у Пісках, але їхати просто так, без цільової допомоги, збаражани не хотіли. І от завдяки журналістам волонтери Штабу дізналися, що один із батальйонів 57-ї бригади, який знаходиться на «передку» у Пісках, потребує тепловізора. – У нас якраз був один тепловізор, який ми закупили для бійців 25-ї аеромобільної бригади, але отримавши підтвердження від їхнього командира, що командування ЗСУ таки вивело бригаду із Зайцевого, вирішили передати тепловізор у Піски 57-й бригаді, безпосередньо воїнам 34-го батальйону «Батьківщина», і почали готуватися до поїздки. Як завжди, обдзвонювали бійців і з’ясовували, у чому конкретно у них є потреба, – розповів керівник Штабу.
Під час жовтневої поїдки у Піски хлопцям із 34-го батальйону 57-ї бригади збаразькі волонтери, окрім тепловізора, передали багато інших речей, яку замовляли захисники – радіостанції, бойові ножі «Глок», теплий військовий одяг, дощовики, вареники від студентів Вишнівецького ліцею. Та найціннішим подарунком стала куртка Героя України Володимира Рибака, якого за українську позицію жорстоко закатували сепаратисти в перші дні російської окупації Донбасу. Передати особисту річ загиблого патріота, як оберіг воїнам, попросила Володимира Голоднюка вдова героя, пані Олена.
Приїхавши у Піски, збаразькі волонтери були шоковані, побачивши масштаби руйнувань. Колись елітне передмістя Донецька, з новою школою, великим будинком культури, просторим Парком Слави, численними магазинами, ресторанами, котеджним містечком – нині Піски – суцільна пустка і руїна. До війни в селищі, яке знаходиться впритул до Донецька(його північно-західна околиця) і Донецького аеропорту, мешкало понад дві тисячі людей, у 2015-му – шестеро. Зараз, через постійні обстріли сепаратистів, крім українських військових, які звільнили Піски від московських окупантів 21 липня 2014 року, там немає нікого. Збаражан вразила мертва тиша зруйнованого вщент селища. Війна вигнала з дому не лише людей, а й собак, котів та інших звірів і птахів. На фоні суцільної руїни, цілковитої тиші, яку порушують лише звуки вибухів і стрільба, спотворена мертва природа і постійний запах згарища, справляє надзвичайно гнітюче враження. Волонтери розповіли, як психологічно важко цивільній людині перелаштуватися, адже неможливо спокійно проходити повз вщент зруйновану школу, будинок культури, церкву, усвідомлюючи, що в цих стінах ніколи вже не пролунає шкільний дзвоник, жоден випускник не напише фарбою на стінах, у якому році він закінчив школу, в будинку культури не буде танців, а у церкві – Богослужінь.
На території колишньої школи у Пісках встановлено пам’ятний хрест на згадку про загибель тут нашого мінометного підрозділу. Далі волонтери вишли на першу позицію, де вже за 600 метрів знаходиться ворог.
Володимир Голоднюк стверджує, що у кожній поїздці на фронт вони відвідують бійців на передовій, щоб вони відчули нашу підтримку, що ми про них пам’ятаємо у мирному житті, для хлопців це надзвичайно важливо, неможливо передати радість бійців, їхні емоції від таких зустрічей. Волонтери пробиралися на позиції українських захисників і через Парк Слави. Про те, що тут колись по асфальтованих алеях гуляли люди, нічого не нагадує, від асфальтованих доріжок залишились купи бетону та каміння, увесь парк у суцільних вирвах, страхітливі дерева, спотворені вибухами, обгорілі вщент, деформовані до непізнаваності, стовбури чорні від диму та кіптяви, з величезними дуплами від влучання снарядів та мін. Війна та постійні обстріли пошкодили і пам’ятник загиблим під час Другої Світової війни захисникам Пісків. У братській могилі там поховано понад 350 воїнів. Символічно, що минуло більше сімдесяти років після закінчення війни, і за Піски знову гинуть захисники, цього разу від куль «братнього» народу, з яким здобували перемогу над фашистською Німеччиною у 1945му.
На колишній автобусній зупинці волонтери побачили залишки оголошення із закликом взяти участь у референдумі ДНР. На фоні цих апокаліптичних картин цілковитої руйнації та мертвої природи колись престижного селища Піски, це оголошення як насмішка, як мовчазний докір тим, які добровільно закликали війну у свій дім. Потрапивши на позиції до українських військових з 57-ї бригади, передавши їм тепловізор та інші гостинці, збаражани побачили, в яких нелюдських умовах, під постійними обстрілами вони воюють, щоденно ризикуючи життям. На позиції «Гірник» усі вікна закладені мішками, залишені лише невеличкі просвіти для бійниць, адже ворог деколи стріляє надзвичайно щільно. Особливо небезпечно, коли на позицію виходить ворожий снайпер. На доказ прицільної роботи снайперів та надзвичайного везіння хлопці демонструють прострелений напередодні снайперською бронебійною запальною кулею магазин нашого бійця, ворожа куля пройшла через бронежилет і зупинилася у кевларовій підкладці, це врятувало життя бійцю, який отримав лише поранення.
Попри те, що хлопці безвилазно знаходяться на позиціях, вони облаштували із підручних матеріалів свій побут та навіть обладнали невеличкий тренажерний зал з брусами, штангами із автомобільного моста і шин, щоб підтримувати фізичну форму, бо всі бійці молоді. Відвідавши хлопців у Пісках, збаражани у супроводі бійців «Правого сектору» з підрозділу «Да Вінчі» рушили «дорогою життя», як її назвали воїни, до авдіївської промзони. До війни ця донецька дорога була однією із найбільш завантажених, нині по ній переміщаються лише військові та волонтери. Дорога вся у вирвах від крупнокаліберних снарядів, зокрема мін 150 калібру, посічена осколками з відірваними кількаметровими металевими відбійниками, хвостами «Градів», які хаотично валяються на трасі, на узбіччі обгорілі залишки цивільних та військових авто, знищених прямими попаданнями снарядів. Ця дорога повністю прострілюється сепаратистами, тому рухатися по ній треба на великій швидкості.
На позиції «Зеніт», де тримає оборону 72-а бригада, збаражан зустрів молодий і надзвичайно харизматичний офіцер з позивним «Бахмат». Командиру 27 років, тут він з перших днів війни. «Бахмат» – справжній представник нової генерації українських військових командирів. Йому збаразькі волонтери передали автомобіль джип, закуплений за кошти української діаспори та небайдужих краян, зокрема Збаразького КХП, а також маскувальні сітки, наплічники, сухі борщі та супи від львівських волонтерів, солодощі, засоби гігієни, словом, усе, що хлопці просили. По дорозі в авдіївську промзону волонтери Штабу відвідали легендарного народного героя України «Санту», який один із перших зайшов на «промку» і з тих пір захищає промзону, а ще опікується двома дитбудинками. Про цю надзвичайну людину написано і знято журналістами чимало матеріалів. Збаражани відвідали «Санту», щоб передати книжку Ярослава Скереднинського «Пума – Драмедор Абвер». Автор, який пише про події Другої світової, дізнався, що «Санта» дуже цікаво пише про сучасну російсько-українську війну, тому йому дуже важлива думка бійця про його книжку.
Діставшись нарешті до Авдіївської промзони, збаражани побували на українській позиції, яку тримають хлопці із 72-ї бригади і де найменша відстань до позицій ворога ледь сягає 36 метрів. Промзона називається так через те, що у мирний час, там, у численних цехах виготовляли шини для вантажних автомобілів. Зараз від колись потужного підприємства залишились руїни та металеві скелети конструкцій колишніх цехів. Кожен сантиметр цих будівель у великих і малих отворах – слідах щільного обстрілу різнокаліберної ворожої зброї. Приміщення, в яких воюють і живуть українські захисники, теж зрешечені кулями, в покрівлі велетенські отвори від снарядів, крізь які можна дивитися на зорі та Донецький аеропорт.
На території промзони бійці встановили пам’ятник усім нашим воїнам, які загинули, захищаючи Авдіївку, окрема гранітна плита з іменами загиблих бійців 72-ї бригади. Довкола цього імпровізованого меморіалу прапори, уламки снарядів, гільзи, на узбіччі підірвані «сєпарами» швидка-«таблетка», «Беха», та башта від танка. В центрі меморіалу пам’ятник Герою України, заступнику командира 1-го батальйону 72-ї ОМБр 23-річному Андрію Кизилу, який героїчно загинув під час мінометної атаки разом із побратимами із його штурмової роти 29 січня 2017 року.
Волонтери Штабу вдячні усім, хто не втомився допомагати фронту, і закликають робити це і надалі, бо без нашої молитви, любові та посильної допомоги хлопцям не вистояти.

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *