Ірина Прус: «В холодних бараках за ніч волосся примерзало до дерев’яних нар»

У неділю, 15 жовтня, збаражани біля Хреста пам’яті молилися і згадували жертв політичних репресій. Цього року у жовтні виповнюється 70 років з початку Операції «Запад», яка була однією з найбільш масових і короткотермінових сталінських депортацій на теренах Західної України. Саме після Покрови 1947 року у нашому краї розпочалися масові репресії. Зі Збаражчини були вивезені до Сибіру та Казахстану сотні сімей. Кагебісти не шкодували нікого – ні жінок ні старих, ані малолітніх дітей.
Радянська репресивна машина вивозила у табори усіх, хто, хоча би трішки був патріотом – любив свою землю, знав її історію. А якщо хтось із родини симпатизував повстанцям, допомагав харчами, одягом, не кажучи вже про перебування у лавах УПА, на Ддлекий Схід та в Сибір змушена була їхати уся далека і близька родина. Людей, неначе худобу, заганяли у «товарняки» і так стоячи, в холоді та голоді везли за тисячі кілометрів у вічну мерзлоту. Хворих та померлих викидали просто з вагонів, неначе непотріб. Ті, кому пощастило доїхати до місця заслання живими, на довгі роки були приречені виживати у нелюдських умовах.
Спогадами своєї родини про заслання поділилася Ірина Прус (Байдак), яка була вивезена у 1947 році півторамісячним немовлям разом із матір’ю Євгенією, тіткою Олександрою, дідусем Максимом та бабусею Марією. Пані Ірина – членкиня всеукраїнської організації «Ліга українських жінок», була депутатом міської ради 6-го скликання, будучи депутатом, ініціювала на сесії міської ради виділення коштів на спорудження пам’ятного знака – Хреста пам’яті жертвам політичних реперсій.
Пані Ірина пригадала, як її мати розповідала, що усю дорогу молилася, щоб здоровими і живими доїхати, а везли жінку з немовлям у карцері. Мертвих дітей, взявши за ніжки, конвоїри викидали на ходу, не спиняючи поїзд. Згадуючи про етапування та заслання, мати пані Ірини казала доньці: «Іра, здається, що це був страшний сон, але це правда».
– 20 жовтня 1947 року на Збаражчині була найбільша хвиля депортації, – розповідає голова районного Конгресу українських націоналістів Наталія Солдатенко. – Кагебісти звозили людей до Збаража цілими родинами із Дедеркал, Шумська й інших сіл. Дорослих і дітей тримали окремо, розлучали сім’ї. Очевидці тих подій розповідають, що багато дітей помирали ще до етапування, їх таємно захоронювали. Нам не вдалося віднайти ці місця, але відомо про кілька таких поховань на території району, зокрема у Збаражі та Вишнівці, – стверджує пані Наталя.

Родина дідуся і бабусі Ірини Прус до вивезення жили в Олишківцях. Дід Максим Байдак був станичним УПА, особисто був знайомий із Шухевичем, а ще добрим кравцем, який шив повстанцям обмундирування. Під час заслання діда Максима вивезли у Воркуту, де він гарував на шахті до смерті, бабцю Марію у Каркараленський край (Казахстан) на лісоповал, маму з маленькою Іринкою в Осинники Кемеревської області Росії.
Жінка розповіла, як в холодних бараках за ніч волосся примерзало до дерев’яних нар. Як взимку працювали на лісоповалі, а влітку на сіножаті. Від постійного холоду, голоду, антисанітарії, через нелюдські умови проживання та каторжну працю люди масово хворіли та вмирали від запалення легенів, цинги, гепатиту та дизентерії почасти під час роботи. А їхні трупи ніхто не прибирав, вони так і лежали серед тайги, в полі, допоки хижі звірі та птахи не розтягали кістки. – Лісоповал – взимку, а літом – сіножать. Комарі величезні, як жуки, неможливо було від них відбитися, страшно ссали кров. На роботі як хто впав, так і лежав, не дозволяли конвоїри навіть підійти, так ті трупи і лежали, стояв страшний трупний сморід, а мусили далі жати, – переказує мамині спогади пані Ірина. Перед очима холодні бараки та великі червоні блощиці, які цілу ніч ссали кров, яку не виссали вдень комарі. На все життя запам’ятали каторжани нудотний запах і смак табірної «баланди» – юшки із пересоленого оселедця із окрайцем чорного хліба. Від такої «їжі» постійно мучила спрага. «Баландою» харчували репресованих і під час етапування. Люди мучилися від постійної спраги, у них боліли шлунки. Під час нетривалих зупинок репресовані жменями ковтали сніг, щоб вгамувати нестерпну печію. Пам’ятає пані Іра і три буржуйки на 50 сімей, постійний холод, голод і спрагу. Як вони це все пережили, одному Богу відомо.

Повернулися вони з мамою та бабусею в Україну вже після смерті Сталіна, під час «хрущовської відлиги» у 1956 році. Повернувшись на рідну землю, родини репресованих зіткнулися із зневагою, цькуванням, їх не хотіли приписувати на західній Україні, конфісковане майно ніхто не повернув і досі. Пані Ірина обурюється, що репресовані реабілітовані історією, але не захищені власною державою. – Чому так влада взяла під ноги репресованих, зняли з нас усі пільги на проїзд, на світло, газ, які ми мали ще за президенства Ющенка. Ми і наші родини пережили страшні випробування, але досі не відчуваємо від держави підтримки, – обурюється пані Ірина. Завдяки міському голові Роману Полікровському і депутатам міської ради, які пішли нам назустріч, репресовані звільнені від сплати податку на нерухомість, за що дуже їм вдячні.
Переживши лихоліття репресій, жінка не хоче, щоб вони коли-небудь повторилися, тому так боляче сприймає те, що зараз відбувається в державі. Її, як і більшість українців, ранить несправедливість, корупція та війна, на якій олігархи заробляють гроші. Ірина Прус молиться, щоб війна скінчилася і захисники повернулися живими до батьків та своїх сімей. Занепокоєна жінка і тим, що з кожним роком, святкуючи Покрову, акцентують увагу на вшануванні козацтва та захисників, менше приділяючи уваги українській повстанській армії, її внеску у визвольний рух.
Що стосується телебачення, то взагалі складається враження, що українці живуть не у власній національній державі, а в резервації. Жодних передач, фільмів про українських героїв визвольних змагань, насамперед боротьбу УПА, на телеканалах не знайти навіть у відповідні державні свята. Тому люди не знають своєї історії, а на вшанування приходять здебільшого ті, які самі пережили репресії, чи їхні родини, хоча такі заходи потрібні найперше для молоді.
Цього року, як і завжди, біля Хреста пам’яті зібралися репресовані збаражани, владу представляв лише міський голова. Священики Роман Кодлюк, Роман Сливка, Олексій Боднарчук відслужили панахиду за жертвами радянських репресій. Отець Олексій згадав про тернистий шлях заслання патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого, а також наголосив, що цей Хрест пам’яті – не просто шмат заліза, це символ нашої боротьби та нескореності.
Голова районного Братства ОУН-УПА Ярослав Брега розповів, що на Покрову з братчиками брав участь у Марші Слави, у Києві присвяченому 75-ій річниці створення УПА. За його словами, участь у ході взяли 50 тисяч людей, хоча офіційно оприлюднили в рази менші данні.
Попри обіцянки обласних та районних чиновників, ті так і не спромоглися виділити кошти для закупівлі пам’ятних медалей до 75-річчя УПА. Ярослав Брега, щоб нагородити з нагоди свята підприємця Ігора Ломагу, батьки якого теж були репресовані совітами, вручив йому пам’ятну медаль «70-річчя УПА». Пан Ігор є одним із авторів та фундаторів спорудження Хреста пам’яті, ініціатор та організатор різноманітних культурно-просвітницьких заходів із вшанування репресованих.

Наталка ПАРОВА

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *