А могла б не піти…

Щорічно, коли наближається 1-е листопада і люди спішать запалити свічечки на цвинтарі за душі померлих, Яну охоплює сум’яття. А як бути їй? Люди запитують: «А у вас є хтось, похований тут?» Гірко зізнатися, однак жінка ствердно киває головою: «Батько…»
– О, я заледве пам’ятаю тебе, батьку. Батьку, не було б тебе, не бачила б я цього світу, таких квітучих, оксамитових весен, таких теплих, засмаглих літечок, таких багрянокосих осеней, таких розсніжених зим. Не впізнала б радостей кохання, материнства. Ти дав мені життя. І за це я подумки вдячна тобі. Але навіщо ти так вчинив, навіщо покинув нас, трійку твоїх діточок, напризволяще? Хто винен у цьому? Адже ще маленькою пам’ятаю, як ви з мамою гарували на своєму господарстві з ранку до вечора. Адже у селі роботи на ваші руки вистачало. Однак ти, втомлений від цілоденної роботи, коли я чи старша сестричка бігли вам назустріч під час повернення з поля, знаходив бажання височенько піднімати нас уверх, і наші серця завмирали від радості, так ми любили твої надійні руки.
Ми, дівчатка, завжди чекали у тебе прихистку. Адже для нас ти був найсильнішим, найкращим. Уже пізніше ми довідалися, що, як кожен батько, ти мріяв про сина. І він народився. Усією сім’єю раділи маленькому Василькові. Ми з сестрою уже були йому справжніми няньками.
Працьовиті руки батьків дали змогу заробити, аби купити в передмісті землі для переїзду з села. Спершу на будівлю добротного будинку коштів не вистачило: збудували тимчасовий. Була кімната, були кухня, коридор і надії, щасливі надії на краще. Ніколи, скільки я пам’ятаю, батько з матір’ю не сварилися, жили у взаємоповазі. Їхні очі світилися радістю, не раз споглядаючи наші витівки. Однак ми серйознішали. Сестра ходила в міську школу. Вже й я готувалася вперше переступити шкільний поріг. Лише Васильку було три рочки, і він добряче «порядкував» у хаті і надворі.
Хто ж би міг подумати, що далі все піде шкереберть…
Батько почав затримуватися при поверненні додому. Мама стривожилася. Мабуть, відчуло жіноче серце переміну у ставленні до неї… Згодом сусідська жінка підказала: «Ти що, Маріє, не бачиш, що твій чоловік не вилазить від Стефки?!»
А Стефка жила всього через один двір. По-сусідськи навіть зайшла раз до нас у хату. Я тоді відчула на собі її погірдливий погляд. Вона обвела зором наші нехитрі хатні облаштунки, круто повернулася і вийшла з усмішкою.
Так, у неї була краща хата, чоловік, двоє дочок… Боже, то нащо було їй принаджувати нашого батька?! А він мінявся на очах – і ми, дівчата, це помічали. І не лише його часті запізнення додому, але й гіркі слова нашій матері. Спалахували сварки, здавалося, через дрібниці. Уже й на нас у батька не вистачало часу. Це ще нічого – ми підросли. Але щоб на Василька…
Яна перегортала у своїй пам’яті сторінку за сторінкою тодішнього життя і навіть тепер, сама уже мати, жахалася тієї біди, що тоді міцно вгніздилася на їхньому подвір’ї, в хатинці, де мав бути осередок сімейного щастя. Воно розтануло, як в імлі…
Батько подав на розлучення. Стефа вигнала свого чоловіка з дому. Він чи то був такий податливий, не мав бажання відстоювати своє сімейне життя, чи почуття до жінки були не настільки сильними…
Суд присудив землю і кімнату Марії з дітьми, а кухню – його матері. Адже бабуся не пішла разом з сином до нової невістки.
Та цього Яниному батькові було замало. Не так йому, як тепер уже його Стефі: нащо мають бігати під боком чужі діти? Про Марію й мови не могло бути. У ставленні до бабусі Стефа пустила в хід свою улесливість, підступність. Стара здалася, хоч раніше вмовляла сина не кидати дітей, сім’ю. Також перейшла жити до Стефки.
Залишалось одне: вигнати Марію з дітьми геть, хай не маячать перед очима. І чоловік заявив їм про це. Де взяти слів, щоб описати душевний стан Марії, яка залишилась ніби біля розбитого корита з трьома дітьми? Вона не погоджувалась, ладна була терпіти таке «сусідство». Та одного разу чоловік увірвався… з сокирою:
– Або ти йдеш звідси, або…
Страшно стало Марії. Не так за себе, як за дітей. Що сталося з її чоловіком? Чи його чимось напоєно? Чи наврочено? Таким лютим поглядом він зміряв її, якого вона ще ніколи в житті не бачила… Подумала: треба таки вибиратися звідси. Але куди? Поки вирішувала, будиночок закрили на колодку. Заледве його мати викинула надвір деякі дитячі та її речі.
Сумна картина тодішнього життя виринає із пам’яті Яни. І назавжди з гіркотою у пам’ять вмощується почуте від сусідки слово: «Розлучниця». Вона забрала в них тата, перетворила на чужинця. Дівчатка розуміли сімейну трагедію, а от Василько?.. Коли ще тато почав часто залишати дім і йти до сусідки, трирічне дитя вибігало за ним, ставало біля плотика і махало ручкою: па-па, па-па! Якби ж воно було більшеньким…
Старшу дочку Марія віддала в інтернат, менша пішла до школи, а сама з сином повернулась у село. Синочок, копія батька, ріс і довго допитувався, коли той повернеться… Не повернувся. Працював з ранку до вечора, аби збудувати для Стефки двоповерховий дім. Народилася дівчинка. Та чоловік тяжко захворів. Невиліковна хвороба не дала можливості ростити дочку. Поховала Стефа його на міському кладовищі. Залишила місце і для себе.
Та не довго сумувала Стефка. Чи й сумувала розлучниця? Незабаром вдруге вийшла заміж: треба ж було добудовувати розпочатий будинок. І того чоловіка не стало. Вийшла заміж втретє. І той чоловік помер. Довелось самій їхати за кордон, дозаробити кошти на викінчення двоповерхової вілли… Сидить у ній тепер нагорі стара, забута дітьми…
А дочки? І у них доля подібна до материної. Одна відбила чоловіка у сім’ї з дітьми, а друга – незаміжня, нещаслива в особистому житті. Можливо, мати проклала їм ту стежину в життя своїми вчинками ? Хто його знає…
Яна здивувалася, коли до неї прийшла батькова дочка(вона живе за кордоном) і призналася: «Ми ж таки сестри…»
Так, сестри, бо батько один. Батько… Та чи виправдав він у її житті своє покликання!? Тому так незатишно, коли до неї звертаються люди, називаючи її по імені і по батькові. Не хотіла б чути останнього.
…То чи ходила вона на цвинтар на могилу батька? Таки ходила… А могла б не піти…

Олена РУТЕЦЬКА
м. Збараж

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *