Ігор Боднар: «Ніколи б не проміняв своє життя на інше»

Шлях до олімпійських медалей починається з місцевих тренерів

Ентузіаста, фанатично відданого спорту, Ігоря Григоровича Боднара знає чи не кожен, хто має той чи інший стосунок до фізичної культури. І не лише у Вищих Луб’янках, де він живе і працює, а й у районі та області. Адже улюбленому заняттю присвятив усе своє життя. І ніколи не шкодував про це. Майже п’ять десятків років самовідданої наполегливої праці принесли йому гарний врожай здобутків та повагу земляків. Одним з таких земляків є академік Богдан Павлович Будзан, який щиро захоплений різносторонньою діяльністю Ігоря Боднара, його активністю як у професійній діяльності, так і в громадській. – Такі люди, – відзначив Богдан Павлович, – є наше неоціненне багатство, і ми маємо виявляти їм велику шану. Він робить величезний вклад у життя села, невтомно і послідовно виконуючи свою справу, без самореклами, скромно. Про цю унікальну людину я нещодавно розповів президенту Національного Олімпійського Комітету України, багаторазовому чемпіону і рекордсмену світу Сергію Бубці. Той на знак поваги до Ігоря Григоровича передав йому багато добрих слів та книгу про Олімпійський рух із своїм автографом – 6.15 (рекордна висота, яку Бубка подолав, встановивши світовий рекорд) та спортивний календар.
Подарунки від Сергія Бубки Богдан Будзан вручив пану Ігорю 12 лютого у спортзалі Збаразької одинадцятирічки у присутності школярів, які саме готували програму виступу на «Олімпійське лелеченя», та їхнього наставника Лариси Смакули, директора школи Ганни Альохіної, зробивши таким чином приємний сюрприз як самому винуватцю події, так і дітям, і вчителям. Зустріч київського гостя з молоддю вилилась у цікаву розмову про Олімпійський рух, про перипетії зимової олімпіади, що проходить у Південній Кореї, про мрії учнів. Мрії, які стають початком сходження до Олімпійських вершин. І саме завдяки наставникам, які вселяють віру в себе, дають крила для польоту і шліфують майстерність, ці мрії втілюються в життя. Олімпійські перемоги кують тренери. Люди з великою працездатністю, витримкою і небаченою любов’ю до своїх вихованців та спорту. Тож без таких, як Ігор Григорович, як не крути, не було б ні олімпіад, ні інших спортивних свят.
Як зізнався Ігор Боднар, спорт заполонив його серце ще у 70-их роках минулого століття. Одразу після служби в армійських лавах, він був інструктором із спорту у колгоспі в рідному селі Вищі Луб’янки. Згодом викладав фізкультуру у школі у cелі Нижчі Луб’янки.
Із 1977- ого сім років працював в обласній раді добровільного спортивного товариства «Колос». Мав обов’язки працівника організаційного відділу та відповідав за розвиток волейболу і комплексу ГПО в області.
-У 198- ому, – розповідає Ігор Григорович ,- мені випала честь очолити таку новостворену структуру, як методичний кабінет з фізкультурно-оздоровчої роботи при обласній раді профспілок. Це була цікава і творча діяльність. Ми впроваджували виробничу гімнастику у трудових колективах, надавали методичну і практичну допомогу інструкторам-методистам, організовували семінари і конкурси з групами здоров’я , ритмічної та атлетичної гімнастики, вивчали і розповсюджували досвід роботи кращих колективів фізкультури та працівників, що займалися питаннями розвитку фізичної культури і оздоровлення працівників різних галузей.
У біографії Ігоря Григоровича є і час керівництва обласною ДЮСШ «Авангард».

Повернення у рідний район

У Збаразький район Ігор Боднар повернувся у 1992 році. Хоча мав змогу працювати у Тернополі, проте патріотично віддав перевагу рідному улюбленому району. Тут очолив відділ у справах молоді і спорту райдержадміністрації. Відділ реформовували, перейменовували, але ставлення до роботи в Ігоря Григоровича було незмінним. Працював не для галочки, усвідомлюючи, що спорт для молоді – це життєва необхідність. Тому робив усе для того, щоб проводились комплексні спартакіади як серед сільських колективів, так і підприємств, установ, учнів, допризовної молоді, проводились окремі змагання з ігрових видів спорту, шахів, настільного тенісу, гирьового спорту . З ініціативи Ігоря Боднара у 2007 році був започаткований районний турнір з волейболу, присвячений командиру УПА- «Північ», нашому земляку Климу Савуру (Дмитру Клячківському).
Цікаво на високому рівні проводились і міжнародні турніри з вільної боротьби та гирьового спорту.
У цей період наш район був одним з небагатьох, який, згідно із календарем спортивно-масових заходів, був представлений на всіх обласних змаганнях. Дана обставина в свою чергу сприяла створенню високих рейтингів спортивної Збаражчини серед районів Тернопілля. Творили престижний імідж багато активних людей. – Найбільш ініціативними працівниками і фанатами своєї справи у спортивній галузі, – відзначив ветеран, – були тоді Петро Багрій, Петро Король, Дмитро Бутор, Роман Рудник, Лариса Смакула, покійний Михайло Ковальчук, громадський активіст Володимир Курило.

У тренерстві віднайшов своє покликання

Після виходу на заслужений відпочинок у 2006 році Ігор Боднар не міг уявити себе поза межами спортивного життя. Тому спочатку на громадських засадах, а згодом у складі Доброводівської ДЮСШ працював тренером з волейболу на базі рідної Вищелуб’янківської загальноосвітньої школи. Захопився ідеєю відновити великі волейбольні традиції села, які непомітно втрачалися, залучити якнайбільше число дітей до занять цим доступним і цікавим видом спорту.
– Я ніколи раніше не уявляв, що ця робота настільки цікава і творча, – каже тренер. – Я відкрив у собі нові якості – як особисті, так і тренера, адже при безпосередньому спілкуванні з дітьми маєш можливість формувати їхні характери, силу волі, здатність і бажання відмовлятися від шкідливих звичок . Словом, окрім тренувального, паралельно проходить і виховний процес. Перші плоди своєї праці я побачив ще у 2005 році, коли Вищелуб’янківська учнівська волейбольна команда, захищаючи Збаражчину на обласних змаганнях, виборола бронзові нагороди. А вже наступного, 2006 року, наша команда завоювала перше місце на обласних Спортивних іграх учнівської молоді. Для нас це було фантастичним досягненням. Адже перемога була здобута у непростій боротьбі, після якої ми отримали багато позитивних емоцій, які неможливо передати тим, хто не був присутній на цьому спортивному дійстві.
Відтоді, звичайно, з’явилось більше впевненості в своїх силах, почав удосконалювати навчально-тренувальний процес і ставити перед підопічними високі завдання. І результат не забарився – ми зуміли вісім разів здобути «золото» обласних змагань, а більше 20 разів виборювати призові місця. Усі завойовані кубки і грамоти зберігаються у Вищих Луб’янках в школі, а медалі тримаю вдома як дорогоцінну реліквію.
Пишається тренер і тим, що волейбольна команда Вищих Луб’янок у 2010 році мала честь представляти Тернопільщину на Всеукраїнських змаганнях, які проводились у Скадовську Херсонської області під девізом «Хто ти, майбутній олімпієць?», де завоювала почесне 5 місце. Після закінчення школи вихованці Ігоря Григоровича не розлучаються з волейболом, продовжують виступати за команди профтехучилищ, коледжів, вищих навчальних закладів. Всі вони становлять «кістяк» і дорослої команди села Вищі Луб’янки, яка успішно виступає у районних змаганнях. Зокрема в минулому році виграла турнір пам’яті Дмитра Клячківського, у 2016 році – міжобласний турнір, присвячений пам’яті бійця АТО Романа Дякуна. У 2012 році здобуто перемогу на обласній спартакіаді в номінації «Краще спортивне село» . На обласних Спортивних іграх в 2013 році було здобуте призове місце з пляжного волейболу. Без сприяння керівництва школи, мабуть, ніяких успіхів добитись не вдалось би.
-Я щиро вдячний, – підкреслює Ігор Григорович, – колишньому директору школи Василю Таращуку і сьогоднішньому – Володимиру Совику за сприяння і підтримку у функціонуванні спортивної секції з волейболу при цьому навчальному закладі, і за можливість займатися там і дорослій команді.

Любов, що зародилася в дитинстві

Коли запитуєш досвідченого тренера, звідки ж у нього так відданість справі, він знаходить відповідь одразу. – Напевно, важко було б уявити мене в ролі тренера з волейболу, – зізнається,- якби ця велика любов не була б привита до цього виду спорту у дитячому віці. Ми, сільські хлопчики, завжди з великим нетерпінням чекали уроку фізкультури, на якому, коли була гарна погода, з великим захопленням грали у волейбол. А що робилося на волейбольному майданчику у ті далекі часи! Півсела сходилось дивитися на безкомпромісні баталії сільських хлопців, які щонеділі ледь не цілий день проводили в улюбленій грі, віддавали їй море емоцій і нестримних пристрастей.
Невимовна любов до волейболу, відданість йому сприяли удосконаленню моєї спортивної майстерності. З 1970 року я виступав за збірну команду Збаразького району, яка двічі ставала призером чемпіонатів області, а один раз переможцем серед працівників харчової промисловості. Мені також вдалося сформувати і сильну сільську команду свого села, з якою я більше як 25 років неодноразово вигравав і ставав призером районних змагань.
Хоча у молоді роки Ігор Григорович не займався у спортивній секції з легкої атлетики, проте відповідний рівень фізичної підготовки допомагав йому вигравати районні змагання з бігу на середні дистанції, стрибках в довжину і в метанні гранати. Неодноразово виступав за збірну команду Збаражчини на обласних змаганнях з бігу на 800 і 1500 м. А очолював цю команду тодішній голова спорткомітету кандидат в майстри спорту з легкої атлетики Юрій Гуль.
Були і виступи за збірну району у складі команд з лижних гонок, баскетболу та зимового багатоборства. На останніх виборов третє місце. А ще – участь в 1974-ому на Всеукраїнських змаганнях працівників харчової промисловості з літнього багатоборства, які проводились в Житомирі. Там честь Тернопільщини захищала команда зі Збаражчини у складі 5 чоловік, яка завоювала почесне п’яте місце.

Волейбольна пристрасть до міліції довела

Пригадуючи дитинство та юність, Ігор Григорович з усмішкою розповідає про забавні історії, до яких їх доводила нестримна жага волейболу. – А як же без них, – каже співрозмовник. – У роки моєї юності, коли волейбол був без перебільшення моєю пристрастю і життям, одного разу ми з хлопцями прийшли як завжди в неділю на волейбольний майданчик. Але опинилися у скрутному становищі, оскільки ніде не було волейбольного м’яча. Інтуїція нам підказала, що він може бути у дерев’яному будиночку, шпіхлірі, як його називали. Але він, як не прикро, був закритий на замок, оскільки там зберігалися продукти, зібрані у населення заготовником райСТ. Гаряче бажання дістати той м’яч ніби позбавило нас здорового глузду, і,в першу чергу, мене. Я при допомозі хлопців зняв двері із завісів, і ми таки добралися до бажаного нам м’яча. Двері старалися швиденько поставити на місце, але добре не вдалося – вони повисли лише на одній завісі. На другий день з подання сільської ради нас викликали на допит в райвідділ міліції. Була неприємна розмова. Але, оскільки складу злочину в наших діях не було виявлено, адже крім м’яча ми нічого не взяли, то нас не притягували до відповідальності. Проте доброго прочухана від батька я таки отримав.
Ще одна історія. Приїхала команда району на обласні змагання з волейболу в м. Хоростків, але так сталося, що без Олександра Євдокименка. Коли змагання уже почалися, бачимо, приїжджає Саша , здолавши відстань біля 80 км на своєму мопеді. Він на міг підвести товаришів. Отака була відданість своїй команді у кожного з нас.

Не спортом єдиним

Окрім спорту, наш земляк ніколи не стояв осторонь громадського життя. Минулого року громада села доручила йому організувати реставрацію меморіального комплексу полеглих односельчан у роки національно-визвольних змагань. Всього загинуло їх 76 чоловік. – Я завжди старався допомагати і сприяв у проведенні тих чи інших проектів, – каже активіст,- які ініціював у селі академік Бодан Будзан. Він у свій час закінчив місцеву сільську семирічну школу і до сьогоднішнього дня підтримує тісні зв’язки з Вищими Луб’янками, де пройшло його важкі дитячі роки, які вже тоді формували в нього характер, силу волі, що в майбутньому, завдяки таланту, комунікабельності і великій праці дозволили йому стати знаною і шанованою людиною в українському суспільстві. Мені довелось прикласти багато зусиль і часу, щоб наш сільський хор «Медобори» був запрошений на програму Першого національного каналу «Фольк-мюзік», ведучою якої є Оксана Пекун, де ми успішно виступили в 2014 році. Любов до української пісні є причиною того, що я беру участь в багатьох концертних програмах у складі сільського хору, районної хорової капели «Гомін», хору Братства ОУН-УПА, а також із задоволенням і духовним піднесенням співаю у церковному хорі .
Варто також відзначити, що у 1994-ому Ігор Боднар, працюючи у райдержадміністрації, був ініціатором запровадження у час різдвяних свят щорічного районного фестивалю духовної пісні. Цю ідею підтримали працівники галузі культури і вона була успішно втілена в життя. Фестивалі проводились впродовж багатьох років. На жаль, зараз ця традиція занедбана.

Хворі діти – це катастрофа для нації

Сьогодні Ігор Григорович активно тренує молодь, не шкодуючи часу і сил, незважаючи на те, що з минулого року ці зусилля ніхто не оплачує. Ентузіаст глибоко переживає з приводу того, що коїться зі здоров’ям дітей. – В Україні, – каже наставник,- на жаль, склалася дуже небезпечна ситуація із здоров’ям дітей, яка мала б вже давно змусити батьків, вчителів, медиків бити на сполох. Адже кількість хвороб , зумовлених недостатньою рухливістю дітей, щороку зростає в арифметичній прогресії. А це дуже погано. Тому що хворі діти сьогодні – хвора нація завтра. Технологічний прогрес, який спростив і полегшив життя, також змінив дитинство наших дітей. Рухливі спортивні ігри практично для багатьох школярів відійшли у минуле, а на заміну їм прийшли комп’ютерні ігри, спілкування у соціальних мережах. Якщо раніше дітей не можна було загнати з двору додому, то тепер їх неможливо вигнати надвір хоча б трохи подихати свіжим повітрям. І цю ситуацію і соціальну проблему необхідно виправляти якнайскоріше, адже дитячий організм сформований таким чином, що він потребує постійних фізичних навантажень, інакше м’язи, опорно-руховий апарат, серцево-судинна система повноцінно не розвиваються, що негативно впливає на працездатність дитини. Інститут педіатрії, акушерства і гінекології України оприлюднив вражаючі результати досліджень здоров’я школярів. Загалом в Україні більше 30 відсотків першокласників мають хронічну патологію , 65 – дев’ятикласників та 90- одинадцятикласників.
Виходить парадоксальна ситуація – наші школярі за весь період навчально-виховного процесу отримують відповідний рівень знань і навичок, але разом з тим залишають у стінах школи своє здоров’я. У них порушується постава, появляються сколіози, погіршується зір, виникають захворювання шлунково-кишкового тракту. Аналізуючи у Вищелуб’янківській школі результати щорічного медичного огляду дітей, я отримав ще більше задоволення від своєї праці. Я вчергове пересвідчився, що вона позитивно впливає на стан здоров’я моїх вихованців. Якщо в більшості школярів нашої школи було виявлено різного ступеню сколіоз, то у тих, хто займається у спортивній секції, прояви цієї хвороби практично відсутні. Напрошується висновок, що настала пора у нашому суспільстві змінювати цю нездорову ситуацію спільними зусиллями. В першу чергу держави, батьків, медиків, педагогічних колективів і, звичайно, самих дітей. Саме їм треба з нашою допомогою змінювати психологію. Оскільки один із найважливіших засобів оздоровлення дітей лежить через заняття фізичною культурою, то треба нею займатися, і шукати шлях, щоб цю санітарно-гігієнічну норму фізичних навантажень для підростаючого покоління 30-31 год на тиждень виконати.

У гонитві за новим не втратити здобутків

Відносно вирішення проблеми Ігор Григорович має свій погляд. Він переконаний, що фізична культура в загальноосвітніх школах повинна бути пріоритетною не тільки для вчителя фізвиховання. – Весь педколектив повинен думати, як ефективно зберегти дитяче здоров’я, – каже ветеран спорту. – Необхідно думати і над зміцненням матеріально-технічної бази шкіл, а також спонукати вчителів фізкультури до обов’язкової позакласної роботи у формі спортивних секцій, проведення загальношкільних конкурсів, змагань олімпіад і т. д. В обов’язковому порядку залучати до цієї потрібної справи медиків, психологів. Районні і обласні спортивні організації повинні регулярно організовувати цікаві спортивно-оздоровчі заходи, розповсюджувати передовий досвід кращих колективів, спеціалістів фізичної культури і спорту, стимулювати їх роботу. На рівні держави необхідно поліпшити фінансування цієї галузі, проводити науково-практичні конференції, круглі столи із залученням широкого кола спеціалістів, шукати і пропонувати нові форми роботи, в тому числі і досвід інших держав. Замість усього того усе складається навпаки.
Досвідчений тренер не може змиритись із тим, яке сьогодні ставлення до спорту у можновладців. -Я не можу погодитись, і не тільки я,- зауважує він, – з тим фактом, що наші районні структури, незважаючи на думку громадськості, припинили функціонування районного спортивного товариства «Колос» і відповідно Доброводівської ДЮСШ. Також ніяк не розумію, хто в київських провладних кабінетах додумався, щоб перевести відділ у справах сім’ї, молоді та спорту при райдержадміністрації у структуру районного управління освіти, сім’ї, молоді та спорту. Так вийшло, що вперше в районі немає ЖОДНОЇ структури, яка б займалася питаннями розвитку фізичної культури і спорту серед дорослого населення. Особливо болить душа за сільських школярів, які, на превеликий жаль, позбавлені права займатися хоча б у тих спортивних секціях, які не так давно функціонували при Доброводівській ДЮСШ. Тут виникає запитання, чому сільські діти не мають права розвивати свій талант, займатись улюбленою справою в позаурочний час, в той час, як міські ( і це добре) знаходять своє місце у багатьох гуртках, студіях, секціях Будинків дитячої творчості, Станціях юних техніків, музичних і спортивних школах та інших позашкільних установах. Тож варто нам усім, у гонитві за новими реформами задуматись над тим, що і як робимо, щоб не втратити те добре і корисне, яке надбали за попередні роки.

Ірина СИСКО

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *