Олесь Гончар бував на Збаражчині, пам’ятав і любив наш край

Співець собору людських душ народився 100 років тому – 3 квітня 1918 року. Долею судилося прожити майже усе 20-те століття. Народившись у рік народження України, таки дожив до Дня проголошення її незалежності. І коли у 1991 році постало питання, кому найдостойнішому слід виступати від імені українського народу у Верховній Раді, то було вибрано саме Олеся Гончара. Як достойного державника, що пройшов усі випробування долею і завжди пошановувався багатьма поціновувачами його таланту.
Збаражчина – край, який свято пам’ятає Олеся Гончара. Любив його і він, виразивши свою симпатію до нього такими словами: «Чарівна ваша Збаражчина, мальовничий куточок України, своїми тихоплинними річками, закучерявленими лісами, урожайними полями, своїм славним минулим, багатим трудовим сьогоденням. Але найкрасивіші ваші люди: милі, привітні, ласкаві».
Ці слова прозвучали під час перших відвідин Олеся Терентійовича Гончара у вересні 1977 року, коли він разом зі своєю дружиною завітав у старовинний Збараж на запрошення тодішнього першого секретаря Збаразького райкому партії Ярослава Сороки, з яким листувався і підтримував творчі стосунки. Класика української літератури зустрічали учителі, лікарі, службовці району. У залі засідань гостя привітали вчителька української мови Збаразької СШ №2 Марія Іванівна Палюн та редактор районної газети Сергій Михайлович Дерейко.
Виступаючи перед збаразькими вчителями, письменник висловив подяку людям найблагороднішої професії та побажав їм творчої роботи. Він розповідав про витоки своєї творчості, проблеми літератури, відповідав на запитання.
Потім Олесь Терентійович оглянув Збараж, ознайомився із пам’ятками історії й архітектури. Коли ж підійшли до меморіальної дошки Морозенку, послухав розповідь екскурсовода про смерть полковника, Олесь Гончар ближче підійшов до меморіальної дошки і декілька хвилин стояв мовчки, потім підійшов до Ярослава Сороки, міцно потиснув йому руку і подякував за пам’ять про Морозенка. Він сказав: «Якби моя бабуся знала, що тут загинув Морозенко, вона б з далекого полтавського села пішки прийшла, щоби поцілувати цю землю, де пролив кров народний звитяжець. Вона дуже любила співати «Пісню про Морозенка».
Через рік, у 1978 році, Олесь Гончар знову завітав на Збаражчину. Тепер його шлях проліг у Вишнівець. Він відвідав палац князів Вишневецьких, побував у тінистому парку, милувався краєвидами заплави Горині, зустрічався з мешканцями селища.
Думки про Збараж, про наше Тернопілля жили у серці митця. І коли у 1980 році видають книгу про творчість письменника і просять дати світлину до неї, то майстер слова зі свого архіву вибирає фото, де він з дружиною серед збаразьких вчителів (вересень, 1977 рік).
Збаражани не забували улюбленого письменника. Делегація від нашого краю – редактор райгазети Сергій Дерейко, вчительки Ольга Куца і Любов Гонтарук у рік 60-річчя з дня народження Олеся Гончара вручають ювілярові іменний подарунок – вазу, вишитий рушник та інші сувеніри. Тоді, на ювілейному вечорі, у своєму виступі письменник укотре підтвердив, що він живе долею народу: «Коли слухаєш опаленого війною ветерана, чи крутоплечого механізатора, коли чуєш жарти тернопільських жінок-буряківниць, чи веселе щебетання молодих збаразьких вчительок, якраз тих, що плекають нашу мову, прищеплюють дітям любов до красного письменства, коли на кожному кроці пересвідчуєшся, з якою жагою тягнуться люди до книги, до культури… тоді не раз подумаєш: ось на чому тримається наше життя. Воно тримається на людяності, на гідності, на любові».
Олесь Гончар, за спогадами очевидців, володів особливим умінням подобатися читачам. Його яскравий талант, його людська гідність, його красива природна статура, його м’яке полтавське «ль» надовго запам’яталися нашим землякам.
Серед письменників Збаражчини особливо трепетними спогадами про зустрічі з Олесем Гончаром ділиться поетеса Любов Гонтарук. Вона підтримувала творчу розмову з письменником протягом 18 років. Йому присвятила свою поетичну збірку «Подив». А у книжці «Напередодні» (Тернопіль, 2007 р.) авторка помістила у циклі «Автографи» уривки із листів Олеся Гончара.
Як найдорожчий спогад про Олеся Гончара носив у своєму житті моменти спілкування з ним наш краєзнавець Анатолій Малевич. Від письменника отримав книгу-автограф «Прапороносці». Анатолій Павлович любив розповідати школярам про те, як Олесь Терентійович жив долею своїх героїв:подоляка Хоми Хаєцького, який не вернувся до своєї Явдошки, бо загинув на Мадярщині, сам же письменник побував на могилі Воронцова і Хоми Хаєцького.
Теплими спогадами про зустріч з Олесем Гончарем ділиться наша поетеса Олена Рутецька. Вона також має книги-автографи О.Гончара. На її пам’яті – день, коли Олесь Гончар у складі київської делегації був присутній на відкритті музею-садиби Ольги Кобилянської у селі Димці.
Наш земляк Іван Горбатий, будучи кореспондентом «Вільного життя», підготував інтерв’ю-зустріч з О.Гончаром під назвою «Живим розповів про них…»(газета «Вільне життя», 1983, №215). На запитання про місію письменника Олесь Терентійович відповів: «Кожен має пройнятися думкою, що ти вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все…»
Ці слова-настанови краяни брали як керівництво до дії у вирішальні 90-ті роки нашого державотворення. Адже тоді більшого державника, ніж Олесь Гончар, годі було шукати. Без його вступних слів і коректив не відбулося жодного знакового заходу: створення Народного руху, Товариства української мови (майбутня «Просвіта»), відкриття засідання Верховної Ради вже не УРСР, а незалежної України тощо. А його гасло «Бережіть собори людських душ» стало для нас дороговказом на всі часи. Ми ж у відповідь запитаємо себе риторично:

О скільки нас у храмах відбулось?
А скільки буде, пок земля воскресне?
А храм душі – соборності чоло –
Тоді покличе, коли крига скресне.
О скільки дзвонів у небесних бань?
А скільки треба, щоби нас збудити?
Собору час – планета починань,
А ми у храмі цім – світанків діти.

 

Марія НАЗАР,
с. Доброводи

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *