До Василя Загоранського їхали пацієнти навіть з інших областей

Збаражчина багата мальовничими краєвидами, родючими землями, славетною історією та насамперед – людьми. Сьогодні хотілося б згадати людину, унікального хірурга, лікаря від Бога, до якого пацієнти з різними хворобами їхали не лише із усієї Тернопільщини, а й з інших областей України, справжнього народного лікаря, який навіть за радянської влади мав надзвичайно успішну приватну медичну практику, лікаря, про якого ходили легенди – Василя Івановича Загоранського.
Напевно, більш досвідченого, начитаного, обізнаного з усіма новинками світової медичної науки та популярного лікаря за Василя Загоранського у п’ятдесяті та вісімдесяті роки минулого століття у Збаражі та на Збаражчині не було. На відміну від багатьох сучасних лікарів, які приймають пацієнтів впродовж кількох хвилин, Василь Загоранський приділяв пацієнтам не менше години, допоки не перегляне десятки наукових медичних журналів та книг, щоб встановити хворобу та підібрати якнайкраще лікування. Торік минуло сто років від дня народження видатного лікаря, і 45 роковини від дня його смерті, але в народній пам’яті він живе й досі, в родинних переказах його пацієнтів. На жаль у рідному Збаражі про геніального лікаря та хірурга не нагадує нічого. За пів сторіччя від дня його смерті не спромоглися навіть встановити меморіальну дошку на фасаді будинку, де він лікував людей, не кажучи про барельєф чи пам’ятник, хоча б на території Збаразької лікарні, де він працював багато років. Ця людина, яка усю себе віддала улюбленій справі – лікуванню людей, врятувала сотні людських життів, заслуговує на те, щоб про неї не лише згадували на сторінках періодики, а на її честь називали вулиці, засновували іменні премії, проводили конференції та популяризували усіма можливими способами, бо Василь Загоранський як ніхто прославив Збараж і Збаражчину. «Народне слово» розпочинає публікацію спогадів про видатного земляка, які зібрав невтомний історик, краєзнавець Володимир Олексійович Кравчук.

У жовтні 2015 року під час репрезентації книжки «Збаразькі лікарі(Незакінчена книга), присвяченій 100-річчю від дня народження Анатолія Павловича Малевича, пообіцяв присутнім, що цю справу, яку розпочав мій земляк і колега ланівчанин, я продовжу і книжку закінчу. Протягом останніх двох років я зібрав біографічні,професійні відомості про всіх лікарів поліклініки,стаціонарних відділень Збаразької ЦРКЛ, додаткові дані і фото тих лікарів, які згадуються у книжці.

Протягом цих років мені вдалося відшукати дочку Василя Загоранського Марію. Вона – лікар-терапевт, працює в одній із поліклінік Тернополя. При зустрічі вона з теплотою і любов’ю згадувала про батька і подарувала три фото з сімейного архіву. Діти пані Марії теж лікарі. Олег – терапевт, а донька Галина – хірург. Знайшов я і двох племінників видатного лікаря, які живуть у Нижчих Луб’янках Василя та Марію. Вони мені розповіли багато цікавого про сім’ю лікаря.

Батьки Василя Загоранського були поважні, досить заможні добрі у селі Розношинці господарі. Мали власне поле, кілька моргів лісу. В сім’ї було четверо синів  Микола 1905р.н., Василь 1907р.н., Ярослав 1910р.н., і Богдан 1913р.н. Батько Василя Іван Загоранський був особисто знайомий  з Іваном Франком, Василем Стефаником, постійно передплачував газету «Громадський голос». Як культурний і розумний чоловік Іван Загоранський продає декілька моргів поля, щоб дати синам освіту.

У 1929 році Василь закінчує Тернопільську гімназію, вступає на медичний факультет Краківського університету. До речі, наймолодший брат Василя Богдан теж навчався у цій гімназії і навіть працював вчителем у Збаразькій школі. Будучи надзвичайно здібним і наполегливим у здобутті знань, Василь Загоранський досконало опановує німецьку і польську мови, з відмінними результатами закінчує медичні студії університету. Під час навчання у Кракові Василь Загоранський одружується з дівчиною-полькою Емілією. В 1935 році, після закінчення університету, Василь Іванович з дружиною Емілією та її сестрою Льолею приїжджають у Збараж, де він працює хірургом в місцевій лікарні. Крім складних операцій на черевній порожнині, він лікував різні хвороби травами, а також вставляв зуби.

В перші дні німецько-польської війни в 1939 році потрапив на фронт. Коли частина в якій він служив потрапила у полон, Василя мали розстріляти разом із іншими військовополоненими. Завдяки знанням німецької мови він пояснив німцям, що він лікар і його згідно з міжнародною конвенцією відпустили.

Після звільнення з полону Василь повертається до Збаража, де продовжує працювати хірургом. Під час війни у 1944-1945 роках він тижнями не виходить зі Збаразького військового шпиталю, де цілодобово оперує важкопоранених солдатів, рятує сотні життів. Є свідчення, що потай він лікував і поранених повстанців.

З грудня 1945 року по липень 1947 року в Збаражі працює головним лікарем, а потім, обладнавши за власні кошти хірургічний кабінет – хірургом. У 1960-ті роки Загоранський залишає роботу в лікарні, обладнує у власному будинку по вул. Будьонного, 23 (нині Данила Галицького) хірургічний кабінет і надає різнобічну лікарську допомогу приватно. Працюючи приватно, Василь Загоранський і надалі проводив операції на черевній порожнині, вправляв вивихи в суглобах, вправляв переломи кісток, допомагав жінкам при важких пологах, одним словом, був лікарем широкого профілю.

Як лікар Василь Загоранський користувався великим авторитетом. До нього приїжджали хворі з цілого Тернопілля та інших областей України, а поверталися додому здоровими. Про велику популярність кваліфікованого, невтомного лікаря свідчило те, що кожного вечора вулиця, на якій він жива і працював, була переповнена підводами з хворими, які чекали своєї черги на прийом до диво-лікаря. Такого направду народного лікаря, який усе своє життя присвятив служінню людям, пам’ятають досі, і ще довго пам’ятатимуть наші нащадки. Помер незабутній лікар від Бога Василь Загоранський наприкінці 1972 року у Збаражі. Похований на Микулинецькому кладовищі у Тернополі поряд з дружиною.

 Спогади Володимира Олексійовича Кравчука

Родом я з невеличкого села Пахині на Лановеччині. Крім костоправів та баб-повитух, медичної допомоги як такої в селі не було, а з серйозними захворюваннями треба було їхати за 35 кілометрів до Кременця, нічним транспортом, що не усім було посильно. Пам’ятаю, як люди, що приходили до нас у кузню, радились, де б знайти доброго лікаря ближче, ніж у Кременці, і як хтось з селян сказав: «Кажуть, у Збаражі є лікар, який лікує усі хвороби і недорого бере(10рублів), а звати його Загоранський. Не знаю, чи хтось з села їздив до Збаража, бо то були роки війни, але Загоранський на той час працював у лікарні.

Наступного разу про нього я почув вже тоді, коли в 1961 році з дружиною почали вчителювати у Збаражі, бо у 1963 році Лановецький, Вишнівецький і Збаразький райони об’єднали в один – Збаразький. У Збаразькій лікарні працювали досвідчені лікарі, але Загоранського там вже не було. А зустрівся з відомим лікарем випадково, коли одного разу йшов у своїх справах до односельчанки, яка жила у великому будинку по вул. Будьонного, нині Данила Галицького, 23. З будинку вийшов інтелігентний, вище середнього зросту, худорлявий чоловік, привітався зі мною і пішов. Односельчанка Клава звернула мою увагу на цього чоловіка: «Володя, ти може не знаєш, то пішов дуже мудрий лікар, Загоранський». І у мене перед очима постала батьківська кузня, селяни, які розповідали про диво-лікаря, і мені спало на думку, а можливо це і є той самий легендарний лікар, про якого люди у нашому селі на Лановеччині говорили ще у 1944 році. Мене це дуже зацікавило і я вирішив дізнатися більше про цю людину. Довідався , що саме про цього лікаря говорили у  рідній Пахині, але на той час він вже не працював у Збаразькій лікарні, а лікував людей приватно вдома. Змушений був приймати пацієнтів у нічний час, бо тодішня комуністична влада не дозволяла приватну лікарську практику. Не зважаючи на ці складнощі, до хати Загоранських приїздило стільки людей з різних сіл і містечок, навіть із сусідніх областей, що вулиця Будьонного згори до долини була заповнена підводами, а в будинку цілими ночами світилося світло. Побачивши, яка сила-силенна люду терпляче очікує у черзі на прийом до лікаря, було аж лячно, що стільки людей потребують медичної допомоги і сподіваються на порятунок саме від лікаря Загоранського.

Спогади племінника Василя Івановича Згоранського

Племінник лікаря, до речі, його повний тезка, до 1963 року жив у селі Розношинці, у хаті, де народився і виріс його знаменитий дядько. – Коли  дядько Василь працював у Збаразькій лікарні, я часто їздив до нього велосипедом, возив йому передачі від діда і тата. Коли мені було 15-16 років, дядько Василь вирвав мені дуже великого зуба. Був у нього в кабінеті і бачив багато різних лікарських інструментів, а також силу-силенну людей, які йшли до нього на прийом. Дядько був дуже доброю, розумною людиною, говорив зі мною то польською, то німецькою мовами, хотів перевірити,чи добре я вивчаю німецьку у школі. В його великій бібліотеці було багато книжок, написаних різними іноземними мовами, якими він часто користувався у роботі. Дядькова дружина Емілія була полькою. З ними у будинку проживала її рідна сестра Льоля, яка була вчителькою у Збаразькій  школі. З майбутньою дружиною і її сестрою дядько познайомився під час навчання у Краківському університеті. Він квартирував у будинку, де жили сестри-польки. З однією із сестер він одружився, і після закінчення навчання вони всі разом переїхали до Збаража. Коли пані Емілія і її сестра Льоля померли, їх поховали поряд із могилою дядька Василя на цвинтарі у Тернополі.

У дядька була дочка Марія 1940 р.н. Вона закінчила школу із золотою медаллю, після успішного навчання у Тернопільському медінституті залишилася жити в обласному центрі, працює терапевтом.  Діти пані Марії, Олег та Галина, теж лікарі, Олег – терапевт, а Галина – хірург.

Спогади доньки лікаря Загоранського Марії.

Тато був доброю людиною, гарним сім’янином, дбав про нашу сім’ю, яка була дуже дружною. В злагоді і в любові вони з мамою прожили усе своє життя. Я була єдиною дитиною в сім’ї, тому тато дуже піклувався про мене, цікавився моїми успіхами у школі. Напевно, завдяки йому Збаразьку середню школу закінчила із золотою медаллю, а потім – терапевтичний факультет Тернопільського медичного інституту. За обраною спеціальністю працюю у Тернополі і до сьогодні. Згадуючи тата, пригадую, як фанатично він був відданий лікувальній справі. Вільного часу в нього не було взагалі. Увесь час був зайнятий улюбленою роботою, не рахувався з часом, з фізичним навантаженням і часто повторював: « Моя робота – це моє життя». Він вважав, що вільний час тоді, коли можна щось почитати, написати, фізично попрацювати. Добре володіючи польською, німецькою, латиною, тато передплачував наукові видання Європи, обмінювався із закордонними колегами-лікарями досвідом, у лікуванні використовував закордонні ліки. Також із передовими, досвідченими лікарями обласної лікарні, був у дружніх, ділових стосунках з ними. Не зважаючи на те, що він своїми глибокими знаннями, практичними справами заслужив повагу і довіру в багатьох куточках України, радянська комуністична влада сприймала це негативно, тому тато змушений був залишити роботу в Збаразькій лікарні та надавати кваліфіковану медичну допомогу людям приватно. В тому ж будинку, де жила наша сім’я, тато обладнав хірургічний кабінет, маленьку лабораторію, в якій робив деякі аналізи.

Спогади пацієнта лікаря Загорянського – 87-річного жителя Збаража Миколи Коваля

– Народився я у 1930 році в селі Нижчі Луб’янки. Лікаря Загорянського пам’ятаю з 1943-1944 років, тоді він працював у Збаразькій лікарні. У ці роки двічі лікувався у нього. Першого разу він успішно вилікував мою сліпоту від застуди очей, другого разу – уже шляхом оперативного втручання, провівши операцію, вилікував мене від хвороби горла. Тож я на особистому досвіді переконався, що це –  лікар від Бога. Але така популярність лікаря Загорянського, його унікальний медичний талант і професіоналізм у багатьох викликали заздрощі. Хочу розповісти про те, як псевдо-колеги-друзі вижили його із Збаразької лікарні Одну важко хвору пацієнтку збаразькі лікарі вирішили оперувати і запропонували здійснити операцію Василю Загоранському. Він відмовлявся, бо вважав, що робити операцію недоцільно, бо жінка її не переживе, про що відкрито сказав колегам. Але «колеги» наполягали на своєму і змусили його прооперувати цю жінку. Як і передбачав Загоранський, прооперована за кілька днів померла. «Друзі», звинуватили Василя Загоранського в непрофесійності і таки змусили його піти із лікарні. Добре пригадую і те, як збаразькі лікарі, коли вже Василь Загоранський не працював в лікарні, приводили до нього додому своїх пацієнтів, бо не могли встановити діагноз.

Черговий раз із цим лікарем від Бога мене звів нещасний випадок, який трапився зі мною у 1962-1963 роках. Тоді я отримав дуже серйозну травму голови. Як мені допомогти, ніхто не знав ні в Збаразькій лікарні, ні у Тернополі. Направили мене на консультацію до професорів у Київську, а згодом у Харківську області. Маститі столичні професори пропонували зробити трепанацію черепа, як єдино можливий спосіб лікування, але я категорично відмовився, адже один збаражанин, якому робили аналогічне медичне втручання, невдовзі після нього помер. Засмучений повернувся додому, аж тут згадав про Загоранського, вирішив піти до нього. Я розповів йому про свою біду і про безрезультатні митарства по різних лікарях. Вислухавши мене, він сказав: « Чому ви одразу не прийшли до мене?» Я невдало почав відбріхуватись, а він тим часом, не звертаючи уваги на мої побрехеньки, почав щось шукати у своїй науковій бібліотеці. Шукав більше години і коли нарешті знайшов, з полегшенням видихнув, підвівся і сказав: «Добре, Миколо, будемо лікуватися!» Минуло кілька місяців лікування американськими препаратами і я нарешті цілковито позбувся своєї недуги.

Наприкінці 60-х на прийом до Загорянського я привіз свого далекого родича львів’янина, який через ожиріння не міг ходити.  Вислухавши нас, він сказав: «Сідайте, панове, будемо шукати вашу хворобу і її лікування». Він взяв якийсь журнал і погортавши його, раптом радісно вигукнув: «Є!» І почав нам зачитувати німецькою статтю американського професора під назвою «Спалення жиру». Помітивши наше здивування, він пояснив, що в організмі мого родича зі Львова жир не спалюється, а відкладається. Чим він той жир спалював, не знаю, але через деякий час родич скинув зайву вагу і зміг нормально ходити. Скажу одне таким лікарям потрібно пам’ятники ставити ще за життя, писати книжки, або хоча б на тому будинку, де він жив і лікував, встановити меморіальну дошку.

Спогади підготував історик, краєзнавець Володимир КРАВЧУК

Далі буде…

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *