За коханою – до Сибіру

Кохання здатне творити дива. Про це найсильніше людське почуття написано безліч книг, невигаданих історій, які захоплюють і надихають кожного з нас, дарують віру і надію у краще майбутнє. Одну із таких невигаданих історій кохання збаражан Аделі та Нестора Горощуків пропонуємо читачам «Народного слова» нині.
Аделя Казимирівна Горощук народилася 11 жовтня 1933 року у Збаражі. У містечку над Гнізною минуло її дитинство, тут вона пішла до школи, де успішно навчалася шість років. Закінчивши шостий клас, Аделя з батьками переїхала до Тернополя, де її вітчим Петро Мацюк працював на відбудові міста, яке було майже повністю зруйноване під час Другої світової війни. В Тернополі Аделя навчалася у середній школі № 1, яку їй не судилося закінчити, адже у жовтні 1951 року радянська влада вивезла її родину до Сибіру, звинувативши у зв’язках із бандерівцями. – Запроторили нас на соціалістичні будови, аж у іркутські ліси(5 кілометрів від міста Тулун), – пригадує пані Аделя. – Жили в холодних, сирих бараках, умови проживання і праці були жахливими.
Норми виробітку були завищеними, виконати їх 17-річній дівчині допомагала мама. Через рік Аделя з батьками переїжджає ближче до міста Тулун, де у вечірній школі закінчує десятий клас і вступає у медичне училище на спеціальність маніпуляційна медсестра. Медучилище дівчина закінчує на відмінно, отримавши диплом з відзнакою. Після здобуття медичного фаху Аделя сім років працює за спеціальністю на чужині. Разом з тим, дівчина не покидає мріяти про повернення на батьківщину, до рідного Збаража. Ця мрія стала реальністю після смерті Сталіна. – Коли отримала дозвіл відвідати родину в Україні, мені сказали, що якщо під час цієї поїздки на батьківщину мені вдасться змінити прізвище, то мене відпустять додому назовсім,– пригадує жінка.
Приїхавши до Збаража, Аделя відвідала бабцю. У хаті старенької на той час квартирував молодий хлопець Нестор Горощук. Бабця познайомила молодих людей. Не зважаючи на свій молодий вік, хлопець вже відслужив у радянській армії, мав військові нагороди. Дівчина припала йому до душі, Аделя теж відчула, що може довіритися цій людині, тому розповідаючи про себе, вона розказала і про заслання, і про своє становище, і про свою найбільшу мрію – жити на рідній землі.
Юнак щиро перейнявся її болем і тугою за батьківщиною і погодився допомогти дівчині, одружившись з нею. Розписатися молодята мали якнайшвидше, адже через вісім днів закінчувалася Аделина так звана відпустка, і дівчина мала повертатися до Сибіру. – Коли ми з Нестором прийшли у Збаразький ЗАГС, щоб розписатися, то завідуюча усіляко відмовляла його одружуватися зі мною, кажучи: «З ким ти хочеш розписатися? Вона ж злочинниця і ворог держави! Подумай, цим шлюбом зіпсуєш репутацію і собі, і своїй родині». І не розписала нас, – пригадує пані Аделя.
Та, напевно, вродлива дівчина із сумними очима глибоко запала в душу Нестору, тому категорична відмова завідуючої Збаразького ЗАГСу не лише не остудила його почуттів, а ще більше розпалила почуття і бажання визволити кохану із сибірської неволі. «Аделю, якщо нас не хочуть розписати тут, то розпишуть там, я їду з тобою до Сибіру», – сказав мені Нестор, – досі пам’ятає кожне слово коханого Аделя Горощук. Цим вчинком він підкорив її душу і серце. – 26 грудня 1956 року до Сибіру ми приїхали разом, а вже після новорічних свят, 4 січня 1957 року подали за місцем проживання заяву до тамтешнього ЗАГСу. Менше ніж за тиждень, 10 січня нас розписали, і ми офіційно стали чоловіком і дружиною. Вийшовши заміж, я нарешті змогла змінити прізвище і в грудні того ж року ми повернулися на Україну, до Збаража, – розповіла вражаючу невигадану історію свого життя, поневірянь і всепереможного кохання 85-річна збаражанка Аделя Горощук.
Після повернення на батьківщину у Горощуків народилися діти – донечка Іринка та синочок Ігорчик. Вони дружно і щасливо, справжньою сім’єю, з дітьми та чоловіком, який колись визволив її із Сибіру, жили у Збаражі, де з вересня 1958 року пані Аделя працювала маніпуляційною сестрою у районній поліклініці, аж до виходу на пенсію у 1988 році. Майстерність високої якості і людська непідробна доброта – ось що характеризувало медичну працівницю Аделю Горощук, яку до сьогодні згадують добрим словом чимало збаражан і мешканців району. У професіоналізмі та людських якостях пані Аделі переконався і я, адже лише завдяки її «золотим рукам» та заспокійливим словам мені вдалося опанувати себе і проковтнути зонд, що було необхідною умовою мого успішного лікування у гастроентеролога Людмили Харитонівни Омельченко. Аделі Казимирівні вдалося відшукати ті необхідні заспокійливі слова, зберігаючи при цьому в собі якийсь внутрішній спокій і витримку, щоб не хвилювати людину, якій вперше доводиться проходити таку, чесно кажучи, не дуже приємну процедуру.
За усі пережиті поневіряння і страждання Господь дарував пані Аделі довге і щасливе життя. На схилі літ їй є чим пишатися: виростили з чоловіком двох дітей, допомогли їм здобути престижну освіту, дочекались внуків і правнуків.
Мені, як колишньому пацієнтові пані Аделі, дуже шкода, що через важку недугу вона втратила зір, тож з нагоди її поважного дня народження бажаю Аделі Казимирівні насамперед міцного здоров’я. Зичу, щоб попри все, зір повернувся до неї, щоб вона побачила усіх свої рідних, і ще довго-довго тішилася ними, а вони нею.

Володимир Олексійович КРАВЧУК

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *