Пішла з життя людина-сонце

23 жовтня 2018 року на 86-му році життя перестало битись велике серце великої Людини – музиканта, історика, краєзнавця, журналіста, невгамовного життєлюба і невиправного оптиміста Володимира Олексійовича Кравчука. За 57 років, які Володимир Олексійович прожив у Збаражі, він зібрав відомості про кожну вуличку, школу, храм міста. Його знав увесь Збараж і він знав кожного збаражанина. Когось він навчав в школі історії, хтось грав у його чисельних оркестрах, а дехто просто любив спілкуватися з життєрадісним дідусем, який щочетверга(коли у Збаражі базарний день) продавав власноруч виготовлені у кузні сапи, городники, тертки для буряків. Таких якісних інструментів, якими торгував Володимир Кравчук, не було більше ні в кого, і це добре знали гарні господарі, тому його нехитрий крам розлітався наче гарячі пиріжки.
Кравчук Володимир Олексійович народився 25 серпня 1933 року в мальовничому волинському селі Пахиня, що на Лановеччині, у великій ковальській сім’ї, де було шестеро хлопчиків і троє дівчаток. Від матері він успадкував любов до музики і співу, а від батька-коваля – любов до багатьох видів ремесел. Ця любов і різноплановість обдарувань Володимира Олексійовича визначила усе його подальше життя.
Музикант
Початкову освіту Володимир Кравчук здобув у рідному селі, десятирічну – у Вербовецькій школі. Після служби в армії він закінчив музичний відділ Чортківського педагогічного училища, в якому за три роки навчання оволодів технікою гри на скрипці, піаніно, всіх струнних і духових інструментах. Після закінчення училища в 1960-1961рр. викладав музику і співи в лановецьких школах, а з 1961 по 1973 рік – у Збаразькій середній школі № 1. Крім уроків у школі, Володимир Олексійович організовував хори, ансамблі, з якими виступав на концертах перед учнями і жителями міста. А будучи з дитинства фанатично закоханим в духову музику, Володимир Олексійович за 12 років підготував чотири склади великих учнівських духових оркестрів, навчивши близько сотні юнаків музичної грамоти і техніки гри на духових інструментах. Незважаючи на відсутність у приміщеннях для репетицій належних умов, оркестри під керівництвом Володимира Кравчука завжди демонстрували високу виконавську майстерність і брали участь у всіх, як шкільних, так і міських заходах.
Жоден захід в першій Збаразькій школі не обходився без духового оркестру, який завдяки фанатичній любові до музики та працелюбності його керівника постійно удосконалював свою майстерність і збільшував репертуар, у якому були гімни, похідні і траурні марші, художні і танцювальні твори. Оркестри брали участь в проведенні свята першого дзвоника, загальношкільних урочистих зборів, очолювали загальношкільну колону під час вуличних походів, виступали на концертах, новорічних та випускних балах.
Тогочасні міська і районна влади, знаючи про високу виконавчу майстерність духових оркестрів Збаразької СШ № 1, регулярно залучали їх до проведення різних заходів, а районний військовий комісаріат запрошував оркестрантів, щоб урочисто провести призовників до війська. Володимир Олексійович згадував, що було й таке, що учасники оркестру, а це учні 8-10 класів з довколишніх сіл, напередодні виборів мусіли навіть ночувати в приміщенні школи, щоб о шостій годині ранку виконати гімн перед відкриттям виборчої дільниці. А потім майже до ночі, на відкритій вантажівці, взимку, їздили вулицями міста і, виконуючи різні музичні твори, закликали людей на виборчі дільниці. Ось так за мізерну плату без жодного морального стимулу як від дирекції школи, так і від міських можновладців тогочасна влада використовувала шкільні духові оркестри, якими впродовж 12 років керував Володимир Кравчук. Щоб хоч якось заробити на прожиття, Володимир Олексійович в післяурочний час на підприємствах та колгоспах району організовував духові оркестри. А після здобуття вищої освіти за фахом вчитель історії він передав викладання музики і керування духовими оркестрами молодому вчителю, хоча любов до музики залишилася з ним до смерті.

Історик

Музика – лише одне із багатьох захоплень Володимира Олексійовича. Інше з них – історія. Заочно закінчивши історичний факультет Львівського державного університету, він з 1973 по 1993 рік викладав історію, суспільствознавство, основи держави і права у першій Збаразькій одинадцятирічці. На уроках широко використовував власноруч зібраний краєзнавчий матеріал. Проводив уроки у музеях міста, біля історичних пам’ятників та районної дошки пошани. Крім власне уроків, Володимир Олексійович організовував історичні гуртки, лекторські групи, з якими виступав в школах, на підприємствах, а також на районному радіо. Про юних лекторів писали районна та обласна молодіжна газети. А Товариство «Знання» на базі цієї лекторської групи пропонувало створити республіканську школу лекторів. Як історик Володимир Кравчук понад десять років очолював районне методичне об’єднання вчителів історії, постійно дбав про обладнання історичного кабінету, поповнюючи його навчальною та методичною літературою. Очолював він і Товариство охорони пам’яток історії і культури. А будучи лектором товариства «Знання» регулярно виступав з цікавими лекціями на актуальну тематику перед збаразькими вчителями, лікарями, державними службовцями, робітниками. Та незважаючи на усю працелюбність та громадську активність, після 32-річної плідної педагогічної праці і громадської діяльності, у 1993 році тодішня дирекція першої школи відправила Володимира Олексійовича на пенсію з чистою трудовою книжкою і за найнижчою кваліфікаційною категорією – «спеціаліст». Та невиправний оптиміст, добряк і життєлюб Володимир Кравчук не розгубився і, згадавши батьківську науку, зайнявся ковальською справою, яка виручала його у наш нелегкий час. Батьківський молоток Володимир Олексійович не випускав з рук до останніх днів свого земного життя.

Журналіст

Так само, як дзвеніла кузня Володимира Кравчука, кипіла його журналістська та краєзнавча робота. Вихід на пенсію, який для більшості людей стає чи не найбільшою драмою у житті, спонукаючи їх до депресії та нарікань, для Володимира Олексійовича розпочав нову сторінку цікавого і насиченого життя, сповна розкривши його численні обдарування, невгамовну енергію та працелюбність. Вступивши до Національних спілок журналістів, краєзнавців України, він ще більше заглибився у краєзнавчу, журналістську та книговидавничу справи. Завжди активний і наполегливий, багато спілкувався з вчителями, лікарями, священиками. Як результат, Володимир Олексійович зібрав, описав історію усіх закладів освіти, культури, спорту, медицини й культових споруд міста. За своє життя Володимир Кравчук встиг випустити дві книги : «Пахиня – чарівна часточка Волині» – про його рідне село, та «Історія Лановеччини», до якої увійшли зібрані ним впродовж десяти років історичні матеріали про багато сіл Лановеччини, а також збірка «Розвиток футболу на Збаражчині», «Історія виховання і навчання дітей в захоронках і садочках Збаража». За його працю у 2013 році Секретаріат Національної спілки журналістів України нагородив Володимира Олексійовича Кравчука «Золотою медаллю української журналістики».
В останні роки життя Володимир Олексійович працював над написанням книги про рідну школу, в якій працював, в якій навчалась його дружина, два сини і двоє внуків. Після смерті у 2016 році дружини Галини, яку Володимир Олексійович безмежно любив і поважав, останні два роки свого життя він присвятив написанню книжки про дошкільні навчальні заклади Збаража, присвятивши її пам’яті коханої дружини Галини, яка усе життя пропрацювала вихователем у дитсадку. За кілька місяців до смерті Володимир Олексійович таки отримав сигнальний екземпляр майбутньої книжки, дуже тішився з того, шукав спонсорів, щоб надрукувати книжку у кольорі. Але не встиг.
З усієї чисельної журналістської братії району Володимир Олексійович був єдиним найактивнішим дописувачем «Народного слова» і найбільшим другом редакції. Він жив нашим життям, переживав за кожного, запалював своєю щирістю, непідробною добротою та життєрадісністю вселяв віру в людей. Без нього осиротів наш колектив. Такі добрі, незаздрісні, сонячні люди – рідкість серед представників творчих професій. А він був саме таким.
Незважаючи на похилий вік і життєві негаразди, Володимир Олексійович ніколи не занеападав духом. Він постійно був у русі, у нього було багато задумів та планів щодо нових книг про Збаражчину та її мешканців, які стали йому рідними. Віні просив Бога, щоб дав йому ще трошки здоров’я й сил для здійснення усіх численних задумів та мрій. Але 23 жовтня 2018 року, на 86-му році життя Господь Бог покликав невгамовного і завжди усміхненого Володимира Олексійовича Кравчука у Божі засвіти.
Колектив редакції «Народного слова» висловлює щире співчуття рідним Володимира Олексійовича і усім людям, які його любили, цінували і поважали. Нехай Всемилостивий Господь прийме його світлу душу у Царство Небесне.

Колектив редакції «Народне слово» висловлює щире співчуття рідним Володимира Олексійовича і усім людям,які його любили, цінували і поважали. Нехай Всемилостивий Господь прийме його світлу душу у Царство Небесне

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *