Збаражанин Микола Коваль вижив завдяки кмітливості і заповзятливості

Довкола нас безліч людей – колег, сусідів, знайомих і близьких, просто перехожих, з якими ми мимоволі стикаємось щодня, у родинному колі, у побуті, коли гуляємо містом чи йдемо на роботу. Ми зустрічаємо їх щодня, навіть вітаємося, але чи бачимо в них людину, по-своєму унікальну та неповторну особистість? Напевно, що ні. Адже це дано не усім, лише обраним людям. Саме такою людиною був Володимир Олексійович Кравчук – невтомний журналіст та краєзнавець, історик та музикант, спадковий коваль та надзвичайно позитивна і життєрадісна людина. «Народне слово» продовжує друкувати замітки світлої пам’яті Володимира Олексійовича, героями яких є, на перший погляд, нічим не примітні збаражани. Сьогодні пропонуємо вашій увазі розповідь про непросту, сповнену поневірянь та випробувань історію життя 88-річної дитини війни Миколи Васильовича Коваля, який майже все своє життя прожив у Збаражі на вулиці Січових Стрільців, 16.
Народився Микола Коваль 6 серпня 1930 року у славетному місті Львові в простій трудовій сім’ї. Його батько на початку бойових дій Першої Світової війни був мобілізований до польської армії, звідки потрапив у полон до німців. Оскільки розумів розмовну мову майже на восьми європейських мовах, йому вдалося аж чотири рази успішно втекти з полону. А на п’ятий раз його заарештували в Тернополі і під домашнім арештом направили працювати у Нижчі Луб’янки на фільварок, де він працював ковалем. Сюди невдовзі приїхала і його дружина з трьома дітьми – Миколою, Василем та Марійкою. Відтоді родина Ковалів замешкала на Збаражчині. Батько Миколи розповідав, щоб німці його більше не чіпали, він схитрував і назвався старшим 50-ти років. Оскільки чоловік не мав жодних документів, які б посвідчували його особу, саме ці дані було внесено у довідку, яку батьку Миколи видали у сільській раді. Коли Галичину окупували радянські «визволителі», батька пана Миколи знову забрали до війська, тепер вже москалі. Але він знову втік. Потрапив до польської армії, де був перекладачем. Як розповів пан Микола, воював батько недовго, невдовзі був контужений і повернувся додому до звичної мирної праці – лагодив криниці, вози, сани тощо.
На той час Микола закінчив 4 класи у Вищелуб’янківській школі. Через небажання вступати у комсомол йому довелося покинути школу і піти працювати на фільварок їздовим. З часів дитинства Миколі найбільше закарбувалася в пам’яті історія, яка трапилася з ним у 1941 році у Львові, куди він приїхав відвідати рідну тітку. – На залізничному вокзалі у Львові до мене підійшов незнайомий чоловік, – пригадує Микола Коваль. – Вдягнений незнайомець був по-цивільному, як з’ясувалося згодом, він був поліцаєм. Почав розпитувати, хто я, звідки, чому сюди приїхав. Коли я йому розповів, що приїхав у гості до тітки, він взяв мене за руку, посадив на трамвай і здав у німецьку поліцію. Там Миколу тримали кілька тижнів, годували сирою кислою капустою. Щоб поліцаї не шукали батьків, які б мали через це неабиякі клопоти, хлопець назвався сиротою. Так Микола опинився у сиротинці, який знаходився за містом.
У двох-чи три поверховому будинку мешкало багато сиріт та безхатьків мимоволі, яких у воєнне лихоліття було чимало. Уся територія довкола будинку була обнесена високою огорожею. Годували сиріт не краще, як у поліції. – На сніданок давали гірку чорну каву, на обід суп із каштанової муки. Лише у четвер і в неділю давали по скибочці хліба, помащеного мармелядою, – досі пам’ятає «сирітський хліб» пан Микола. Підліток почав думати про втечу. І зробити це йому вдалося у Великодню п’ятницю, коли вихованців сиротинця строєм повели митися у баню. Пан Микола почав скаржитися, що у нього болить живіт і йому терміново треба до вбиральні, його відпустили, а він, довго не роздумуючи, втік. Чимдуж побіг на залізничну станцію, де якраз відправлявся поїзд на Красне. Микола на ходу застрибнув на підніжку поїзда, який вже рушав, пасажири допомогли мокрому, як хлющ, хлопчині піднятися у вагон. – У Красному одна жінка допомогла мені викрутити мокрий одяг і я пішов у найближче село, щоб знайти щось поїсти, – розповідає пан Микола. – Ночував в одному розваленому будинку, спав у старому роялі, з якого вранці ніяк не міг вилізти. На щастя, їхав поїзд з трьох вагонів з німцями, і маленький за віком і за зростом Миколка знайшов в собі сили, акумулював усю свою спритність, щоб заскочити на поїзд, який привіз юного мандрівника на станцію Підзамче, що під Львовом. Звідти Микола по шпалах залізничної колії цілий тиждень добирався до Тернополя, по дорозі заходив у села вздовж залізної дороги, щоб знайти харчі. Сльози з’явилися на очах Миколи, коли він побачив обриси Тернополя, хлопчина дуже зрадів, адже він добре знав, як вже звідси йому добратися додому у Луб’янки.
Повернувшись додому, Микола й далі працює на фільварку. Ще тривала війна, одного разу під час німецького авіабомбардування від вибухового удару Миколі сильно травмувало голову, з’явилися тріщини у черепі. Від неминучої смерті його врятував військовий фельдшер, а згодом, після закінчення Другої світової війни, повністю забути про недугу йому допоміг талановитий хірург Василь Загоранський. До зустрічі із Загоранським, чоловіка безрезультативно лікували різні лікарі, як в районі, так і в області, і навіть у Харкові та Києві. (Спогади Миколи Коваля про лікаря Василя Загоранського можна прочитати у «Народному слові» № 25 від 22 червня 2018 року).
1948 році сім’я Ковалів переїхала до Збаража. Батько Миколи продовжував займатися ковальською справою, був добре знаним майстром з ремонту криниці на помпу. Десь після різдвяних свят Микола пішов працювати до збаразького фотографа Івана Кравчука, з яким познайомився ще у Луб’янках. – В п’ятдесятих роках Луб’янецький фільварок згорів, а в 1947 році в наше село аж із Харкова приїхав якийсь фотограф, і я з ним ходив фотографувати по селах. За те, що я руським облавцям не давав фотографій, запроторили мене в Тернопільську тюрму, але як неповнолітнього відпустили. У фотографа працював лаборантом, наймитував по господарству, причому безоплатно, незважаючи на те, що Іван Кравчук був заможною людиною, бо приїхавши, із заробітків з Америки, побудував великий будинок, – скаржиться Микола Коваль на свого роботодавця. Разом з тим здобуті знання під час роботи у збаразького фотографа Івана Кравчука та любов до фотографування залишилися з Миколою назавжди.

В 1953 році він закінчує Збаразьку автошколу і за направленням військкомату їде збирати врожай у Херсонську область. Після повернення з Херсонщини три роки працює шофером в Тернопільському АТП. Як багато тогочасної молоді, Микола у 1958-1960 роках поїхав освоювати неозорі степи цілинних земель Казахстану. Працював на автомашині, на тракторі і на комбайні. Механізований загін, у якому гарував збаражанину працював за 150 кілометрів до найближчого населеного пункту. Умови праці були надзвичайно важкими. Більше того, у 1958 році у мехзагоні, де працював Микола Коваль, від смертельного отруєння померло 12 чоловік. Про ці поневіряння на цілині Микола згадує таке: – Наприкінці вересня почалися сильні дощі, а на початку жовтня випав сніг і вдарив десятиградусний мороз. А зігрітися, виспатися, висушити одяг не було де, бо тіснилися ми у землянках. Два рази замерзав у воді. Чоловік сам дивується, як йому вдалося повернувся живим до Збаража, живучи і працюючи у таких нелюдських умовах,
Після Казахстану Микола два роки пропрацював у Збаразькій сільгосптехніці, паралельно навчався у вечірній школі, яку успішно закінчив, здобувши повну середню освіту, а згодом закінчив економічний відділ Харківського автодорожного технікуму. 20 років Микола Коваль пропрацював у Тернополі. у молокотресті, у Тернопільському будівельному ПМК, інженером з нормування праці та відділу постачання. Працюючи на цих посадах, він встиг закінчити три курси народно-господарського економічного факультету Львівського університету. А з 1990 року пан Микола пенсіонер.
Пенсія не зменшила активності цього чоловіка, а навпаки, спонукала до громадської активності, відкривати в собі нові таланти та освоювати нові спеціальності. Особисто мене вразило те, що переживши, усі випробування, які випали на його долю, і, безперечно, наклали відбиток на характер Миколи, він власноруч перебудував глинобитну хатину, яку успадкував від батьків. Будучи людиною невисокого зросту, він знайшов в собі сили та сміливість, щоб самому підняти дах на висоту двоповерхового будинку і підмурувати стіни усієї хати!
Час виходу пана Миколи на заслужений відпочинок співпав із доленосними для нашої країни віхами історії – Україна здобувала свою незалежність. Микола Коваль долучився до боротьби. Брав активну участь у Помаранчевій революції, був у Київському виборчому штабі Віктора Ющенка, де спілкувався із Романом Зваричем, Євгеном Марчуком та іншими провідними політиками того часу. Не побоявся під час виборів поїхати спостерігачем в Московський район Харківської області, а потім у Донецьку область. Як спостерігач проявив себе чесним, вимогливим і справедливим.
Крім шоферської справи і фотографування, ще одна грань захоплень Миколи Коваля – виноградарство. Починаючи з 1969 року, він пробував вирощувати на своєму невеличкому обійсті 150 сортів винограду з різних куточків тодішнього СРСР. Серед них такі відомі сорти, як грузинський, єгипетський, мелітопольський, одеський, кубанський. Будучи прискіпливим і наполегливим, Микола, щоб дізнатися усі тонкощі вирощування і догляду за різними сортами винограду, спеціально відвідав спеціалізовані інститути у Чернівцях, Одесі, Херсоні. – З усіх 150 сортів акліматизувалося до збаразьких умов 40, які гарно родять, але потребують й доброго догляду впродовж усього року, – хвалиться досягненнями виноградар-аматор. Його заповзятливість не може не захоплювати, адже пан Микола, не дивлячись на те, що його присадибна ділянка скромних розмірів і розміщена у несприятливому для вирощування винограду місці, своєю працею добивається високих врожаїв і став чи не найзавзятішим виноградарем у Збаражі.

Володимир Олексійович КРАВЧУК

Поширити статтю:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *